Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май
— І що буде, коли вони наздоженуть нас?
— Нам немає чого боятися, я курив з ними люльку миру. Вони здивуються, що ми не дали про себе чути, і мені доведеться дещо розповісти їм про Лейтенанта. Чорт! А ось і він.
— Точно! Це Патрік із батьком.
— Нарешті ми його впіймали. Тепер йому час довідатися, чим загрожує зрада друзів!
— Вони приїхали самі, і це справді доводить, що команчі йдуть нашим слідом. Капітане, а ви справді хочете забрати скарби сьогодні ж і при мені?
— Так.
— І чиїми вони будуть?
— Нашими, звичайно.
— Що маєте на увазі під «нашими»? Всю нашу компанію чи лише нас двох?
— А як би ти хотів?
— Думати — це одне, а вимовити вголос — зовсім інше. Але якщо згадаєте, що сталося в нашому таборі, Капітане, то, напевно, погодитеся зі мною, що нам туди краще не повертатися. Після довгих поневірянь хочеться пожити спокійно. Тих грошей, які лежать у схованці, вам вистачить, щоб мати все, що потрібно, а дещо перепаде й мені.
— Ти говориш, як книжка пише, і я мушу визнати, що багато в чому маєш слушність. Але насамперед треба провчити цих двох негідників. Ходімо подалі в долину, я знаю там одне гарне місце для засідки, звідти схованку видно як на долоні.
Невже Капітан мав на увазі те місце, де ми стали табором? Вони йшли просто в наші руки, не ховаючись, упевнені, що в долині нікого, крім них, немає — навіть не звернули уваги на ледве помітні сліди в траві, залишені мною і Семом. Щоправда, побачити їх могло тільки досвідчене око жителя прерії.
Наші товариші почули кроки розбійників та дожидалися їх зі зброєю в руках. Досі не можу забути обличчя цих джентльменів, коли вони вийшли з-за кущів і несподівано опинилися віч-на-віч з тим самим індіанцем, на якого безуспішно полювали. Я ледь стримався від реготу.
— Гобліне! — вигукнув розгублений Кончес, побачивши свого побратима.
— Гоблін? — здивовано вигукнув Капітан, все ще не розуміючи, де він опинився. — Як тобі вдалося дістатися сюди, і хто ці люди?
Я підійшов до нього ззаду і по-дружньому поплескав по плечу.
— Ми всі чудово знаємо один одного, Капітане. Сідайте, будьте як удома.
— А ви хто такий, сер? — запитав він, розгублено обертаючись до мене.
— Не поспішайте, я зараз представлю вам усіх по черзі, а себе — аж на останку. Цей чорношкірий пан називається Боб, він був найкращим другом добре вам знайомого містера Вільямса. Цей білий джентльмен — містер Маршалл Вільямс із Луїсвілла, у нього є невідкладна справа до Морґанів, які збираються викрасти з гнізда ваші яйця і втекти. Цього червоношкірого джентльмена звати Віннету. Вам, напевно, не раз доводилося чути його ім’я, тому звільніть мене від обов’язку пояснювати, що воно означає. Дозвольте також представити Сема Гаверфілда, якого вся прерія знає під іменем Священне Вухо. І нарешті ваш покірний слуга — Вбивча Рука.
Жах охопив Капітана. Затинаючись, він пробелькотів:
— Невже… Чи ж можливо…
— Чому ж ні? Влаштовуйтеся зручніше. Нам є про що поговорити. До речі, як ви обійшлися без пістолета, який я дозволив взяти собі на пам’ять? Того вечора я з насолодою слухав вас. Не менше мені сподобалися ваші промови позавчора, коли ви спостерігали за команчами. Бобе, візьми у джентльменів зброю і зв’яжи їм руки й ноги.
— Сер! — обурився Капітан.
— Спокійно! Ми будемо говорити з вами так, як ви того заслуговуєте. І не витрачайте намарне сили, бо ще до того, як Морґани в’їдуть у долину, ваші роти будуть заткані кляпами, або ж ви можете й не дожити до цього моменту.
Усе це трапилося так швидко й несподівано для розбійників, що вони навіть не думали опиратися.
— Пане Капітане, де саме та схованка, до якої прямують Морґани? — запитав я.
— Все, що там лежить, — моє! — заверещав ватажок зграї.
— Вам так тільки здається. Я ж вважаю, що ви не маєте жодного права на закопані там скарби — хоча б тому, що кат не повинен успадковувати майно своїх жертв. Але можете не відповідати. До схованки нас виведуть Морґани. До речі, що сталося з трьома купцями, за якими пішов ваш Лейтенант з трьома спільниками, що переховувалися під виглядом скупників хутра?
— З купцями? Гм, чесно кажучи, я не знаю…
— Гаразд! Я здогадуюся. А де тепер ваші псевдо-скупники хутра?
— Двоє з них, мабуть, уже в таборі. А третього дорогою вбив Лейтенант. Ми знайшли його тіло.
— Так я й думав! А тепер дозвольте мені ще раз попередити вас про потребу поводитися розумно. Бобе, перевір вузли і запхай їм у роти кляпи. Даруйте, панове, але ми не хочемо, щоб ви випадково видали нас Морґанам.
Щойно ми закінчили з ними, як біля входу в долину з’явилися негідник-батько та його нічим не кращий син. Вони поводилися так само необачно, як Капітан із Кончесом: зупинилися на мить, оглянули околиці, пришпорили коней і поскакали вперед. З їхньої поведінки можна було зробити висновок, що в долині вони надовго затримуватися не збираються.
За кроків двадцять від нашого сховку росло кілька густих кущів ожини. Туди й попрямували обидва вершники.
— Це тут, батьку, — сказав Патрік.
— Тут? Ніколи б не подумав, що тут можуть бути заховані скарби.
