Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Сини команчів, — відгукнувся апач, теж втішений моїм повідомленням, — мають очі, але не бачать, а їхні вуха не чують кроків ворога. Нехай тепер мої брати знімуть із коней мокасини.

Ніхто не заперечував, і ми охоче послухали ради Віннету. Ганчір’я на копитах заважало коням, і вони насилу пересувалися дном яру, де було повно каміння і стовбурів дерев, що впали від старості або були з коренем вивернуті бурею. З кожною пройденою милею бурелом траплявся дедалі частіше, а місцина ставала все дикіша. Під вечір ми дісталися до підніжжя гірського хребта, що простягався з півночі на південь, заледве подолали його і вже в повній темряві зупинилися на нічліг.

Ніч минула спокійно, а на світанку ми з Віннету виїхали на розвідку й переконалися, що нам вдалося уникнути переслідування.

Далі нам довелося їхати пустелею, схожою на Колорадо. Замість річок і струмків нам щораз частіше траплялися висохлі русла, а лісів ставало все менше.

У сезон дощів бурхливі потоки води, що мчать із гір, вимивають у землі глибокі ущелини, які сходяться, розходяться, перетинаються, немов справжній лабіринт. На його стрімких стінах видно шари глини, чорнозему, піску, наче гігантський ніж розрізав листковий пиріг. Подорожній, що їде такою ущелиною, повинен бути обережним — іноді біля його ніг раптом відкривається прірва завглибшки кілька десятків метрів, і тоді, якщо в стіні немає стежки, що веде нагору, йому доводиться повертатися й шукати обхідні шляхи.

Якщо уважніше придивитися до таких ущелин, то видно, що після злив у горах вони наповнюються водою мало не на всю глибину, бо з обох боків на каменях видно рівень, до якого підіймається вода. Камені ті дуже мальовничі, аж хочеться взятися за пензель і намалювати їх: вітер і вода виточили з них піраміди, шестигранники, колони й арки, химерні фігури. Часом важко повірити, що це не творіння рук людських.

У хитросплетінні промитих водою ущелин легко знайти основне русло, яке і служить мандрівникам дорогою, бо по обидва боки можна видертися з ущелини вгору, якщо маєш добрі навички. Ця дорога є досить безпечною хоча б тому, що тільки той, хто стоїть біля самого краю ущелини, може помітити людину, яка їде внизу. А от подорожній не може здалеку побачити ворога і часто зненацька стикається з ним ніс у ніс.

Наш загін теж їхав уздовж такої ущелини, і що далі на захід ми просувалися, то нижчими і пологішими ставали її боки, і нарешті ми вийшли до відрогів хребта Сьєрра-Ріанка.

Там народжуються численні притоки річки Пекос, а серед них і та, де, за словами Гобліна, розбійники закопали свої скарби.

Ми в’їхали в цю долину ще до сутінків. Вона була невеликою — милі півтори завширшки і близько півмилі завдовжки. Смарагдова зелень по берегах безіменного потоку тішила око, але пустити там пастися коней не можна було: вищипана ними трава відразу видала б нашу присутність.

— Ви певні, що це саме та долина, яку ми шукаємо? — запитав я Гобліна. Дорогою ми проїхали багато місць, схожих на те, куди він нас привів, тому сумніви не покидали мене.

— Я впізнаю її, сер, — відповів він. — Он під тим дубом ми з Капітаном заночували, коли я вперше був тут.

— Непогано було би провести коней в сусідню долину й залишити їх там пастися під наглядом вартового — тоді вони нас не видадуть. А ми почувалися б вільніше і швидше би впоралися.

— Можливо, й так, — відповів мені Сем, — але що буде, коли раптом доведеться тікати? Ні, я свою Тоні краще триматиму поблизу.

— Морґани не приведуть за собою команчів, — заперечив я. — Їм зовсім не хочеться розповідати червоношкірим про свою таємницю. Але гаразд, пошукаємо галявину в лісі. Я з Бобом піду в один бік, Віннету — в другий, а всі решта чекатимуть на нас тут.

Я взяв рушницю й попрямував до лісу. Боб ішов за мною. Ми досить довго блукали серед повалених бурею дерев і порослих мохом валунів, але не натрапили на жодну галявину, куди можна було б привести коней.

Полковник Елріх розмовляє з Лосем-Що-Стоїть, Кабаном-Що-Біжить і Малим Вовком. Монтана, 1887–1893 роки. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.

Раптом негр, який ішов ззаду, закричав:

— Маса Чарлі! Допоможіть!

Я повернувся до нього і побачив, як Боб прожогом кинувся до товстого бука, підстрибнув, схопився за нижній сук і миттю видерся на дерево.

— Що сталося, Бобе? Що тебе так налякало?

— Маса! Ідіть сюди швидше! Врятувати бідного негра Боба! Кличте сюди всіх людей і вбити чудовисько!

Мені не довелося довго розпитувати, що за чудовисько він мав на увазі, — раптом затріщали гілки і з густого лісу вийшла велетенська тварина. Це був ведмідь породи ґрізлі.

Я не раз чув страшний рик лева, якого араби називають «радом», що їхньою мовою означає «грім»; я чув гарчання бенгальського тигра, і хоча моє серце мимоволі завмирало, я не почував страху. Але від глухого лютого реву сірого ведмедя навіть відчайдушного сміливця охоплює тремтіння, тіло відмовляється слухатися, а зуби цокотять. Марно шукати порятунку втечею або на дереві — лютий хижак, попри величезні розміри, рухається стрімко й дуже вправно вилазить на дерева.

Приблизно за вісім кроків від мене стояв на задніх лапах ґрізлі з роззявленою пащею. Він або я — хтось один із нас має загинути. Я прицілився і послав першу кулю йому в око, другу — в серце, потім відкинув непотрібну вже рушницю і вихопив ніж. Сірий велетень навіть не здригнувся, немов обидві кулі потурбували його не більше, ніж кілька надокучливих бджіл. Він далі сунув на мене, зробив два, три, п’ять, шість кроків і вже підняв лапи, щоб одним ударом зім’яти і знищити того, хто посмів стати на його шляху. Але раптом він хрипко