Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Першої ночі плавання на фрегаті «Л’Ірондель» мені снилися солодкоголосі солов’ї, які співали все голосніше й голосніше, так що врешті я прокинувся.

Замружився від сонячного променя, що пробився крізь щілину гарматного порту. Відчував аромат волосся моєї Летиції. Вона, здається, теж недавно прокинулася і з подивом озиралася навкруг.

Корабель легенько погойдувало на плавних хвилях. Серед мирного порипування і сплескування моря чутно було чистий, дзвінкий голос. Саме його уві сні я сприйняв за солов’їний.

… Бо ластівка тримається землі, ахой!

А сокіл високо літає! —

проникливо виводив співець.

Мене вразило, що пісня долинає не з боку парусинової завіси, де розташований кубрик, а ззовні, з боку моря.

Це спантеличило й Летицію.

Вона підвелася, відкрила порт й скрикнула від несподіванки.

З того боку в люльці висів юнга і фарбував борт.

— Моє шанування, метре Епін! — привітався він. — Прощу вибачити, коли потурбував. Боцман звелів зафарбувати ляди гарматних портів.

Звичне хитрування корсарів: вдати з себе неозброєне купецьке судно, щоб можна було ближче дістатися до здобичі. Порти, за військово-морською традицією, зазвичай білять, але якщо їх зафарбувати чорним, у колір борту, віддалік здаватиметься, ніби на кораблі немає гармат.

— Доброго ранку, Черепашко, — привітала юнгу Летиція (розумничка, запам'ятала ім'я, хоч бачила хлопця тільки один раз, під час огляду). — Співай, співай. Ти мені не заважаєш.

Вона зачинила порт і стала перевдягатися, бо капелана саме в каюті не було.

Юнга знову затягнув свою пісню. У наступні дні нам довелося чути її ще багато разів, хоч і не завжди у такому приємному виконанні.

На кожному достойному кораблі обов’язково є власна пісня, в якій часто обігрується ім’я судна. Екіпаж фрегата «Л’Ірондель» обожнював баладу про швидкокрилу ластівку, яка вештається цілісінький день у своїх пташиних справах, а над нею високо-високо кружляє сокіл. Скромна пташка милується цим принцом неба, займаючись повсякденними турботами, і мріє про нездійсненне.

Цю пісню ми з Летицією вподобали. Звісно, її зміст не витримує ніякої критики. У ластівки не може виникнути бажання спаруватися з соколом. По-перше, це неможливо з точки зору біології, а по-друге, хижак її просто проковтне. (Моторошні тварюки ці соколи, скажу я вам, хоч літають, ніде правди діти, красиво.) Та все одно приємно, коли люди співають про пернатих зі щирим почуттям, без постійної своєї зневаги до істот іншого, не людського устрою.

Матроські пісні завжди дуже довгі, бо співають їх для полегшення монотонної і неквапливої праці. Я так і не збагнув, скільки у баладі куплетів. Ластівка виконає якусь із своїх численних справ — здобуте прутик для гнізда, спіймає комашку і так далі — і завмирає, дивлячись у небо.

Після кожної строфи виконується приспів:

Не злетіти, не пригорнутися до його крила

Ніколи — вона це знає.

Бо ластівка тримається землі, ахой!

А сокіл високо літає!

Як у всіх гарних піснях, сенс зовсім не в тому, про що співається. Гадаю, невідомий автор вклав у незграбні рядки мрію про інше життя, якого у простого матроса ніколи не буде. Однак на кораблі кожен наспівував про ластівку і сокола на свій манер — хто сумно, хто безтурботно, а хто і насмішкувато, — можливо, вкладаючи у слова своє значення.

Жодного разу не довелося почути історію ластівки до кінця. Завжди щось заважало. А може, пісня нічим не закінчувалася? Таке буває.

Першого ранку юнга Черепашка догоджав нашому слуху недовго.

— Скільки часу, такий-сякий, ти будеш вовтузитися на одному місці? — закричав згори боцман. — Ліня захотів, недогризок?

І чудова серенада увірвалася.

Але свою справу вона зробила — задала настрій першому справжньому дню плавання (вчорашній не рахується).

Летиція вдяглася, посадила мене на плече і піднялася на палубу.

— Боже, який простір! — охнула вона.

Світ Будди, Аллаха і Ісуса був золотаво-блакитним згори і золотаво-синім знизу; він духмянів свіжим бризом і солоною хвилею; кінці двох складових його сфер — морської і небесної — змикалися на горизонті.

Я оглядав найкращий на світі пейзаж з погордою, наче сам його створив. Я схвально помітив, що у Летиції на очах виступили сльози захвату. Коли ж вона, насолодившись видовищем, промурмотіла:

— Одначе як же хочеться їсти, — я зовсім заспокоївся.

Океан прийняв мою вихованку у своє підданство. Морська хвороба не повернеться. Все буде добре.

На вахті якраз відбили дві склянки — час снідати. Ми пішли в кают-компанію.

Дорогою матроси віталися з лікарем, торкаючись рукою чола або шапки. На містку стояв незнайомий парубок у шапці з обшарпаною пір’їною. З поважної постави і гучної лайки, якою він супроводжував кожне розпорядження, я відразу здогадався, що керувати кораблем для хлопця справа незвична. Певно, новачок. Тому йому й довірили спокійнішу вахту — в ясну погоду, подалі від берега.

Решта офіцерів сиділа в капітанській каюті за столом.

Вони одночасно повернули голови, але привітався з лікарем тільки один — рудий штурман.

— А ось і лікар зі своїм папугою, — весело сказав він. — Хто б міг подумати, що ми попливемо разом, метре? Спробуй-но вгадай промисел Божий! Я бачу, вигляд у вас бадьорий, щоки рожеві, значить, будете справжнім моряком!

Решта мовчки жувала, розглядаючи новенького. Капітан Дезессар різко піднявся, натягнув капелюха.

— Піду зміню Пронозу.

І вийшов, залишивши у мисці недоїдену юшку. Я перелетів у куток, щоб привертати до своєї персони менше уваги, і почав спостерігати, як дівчинка знайомиться з офіцерами, а заразом спробував скласти думку про кожного з них.

Лишень двоє з тих, хто сидів за столом, були (чи принаймні виглядали) джентльменами: дженджуристий штурман і ще один пан з таким кислим виразом, наче він пив зі склянки не вино чи сидр, а чистий оцет. Решта троє були без перук, без камзолів і на вигляд нічим не відрізнялися від макросів. Голови пов’язані хустками, грубі сорочки розчахнуті на грудях. Що ж, корсарське судно — це вам не регулярний корабель королівського флоту.

Та й поводилися вони, як хамулуваті селюки. Якби не розв’язний ірландець, вони б ще довго витріщалися на лікаря, перш ніж докумекали б, що треба познайомитися.

Та Логан, дарма що теж новачок, одним махом всіх представив.

— Це Гош і Друа, — показав він на двох здорованів, схожих один на одного, наче два жолуді.

Вони й справді виявилися близнюками і були племінниками капітана Дезессара.

— Я ще не навчився їх розрізняти, — з посмішкою провадив Гаррі. — Хто з вас хто, хлопці?

— Я — Друа[23], бо я старший, — бундючно мовив один.

— Всього на півгодини, — заперечив