Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Ми прийшли позичити в нього книжку, — сказав Сергій. — Ми теж завтра їдемо…

— Якщо ви прийшли тільки ради цього й завтра теж їдете, то пошукайте книжку в нього у кімнаті… Навіщо ж вам марнувати час…

Гості квапливо подякували господині й зайшли до кімнати Урсу.

Маленьке приміщення аж сяяло чистотою, де кожна річ мала своє місце. Шкільні підручники стояли на столі. Трясогузка заходився нишпорити поміж ними. Сергій узявся за інше. Нарешті знайшов те, що шукав: тоненький легенький екскурсійний одяг, ніби зітканий із кишень та кишеньок. Спритно розстебнув одну з кишень і вклав у неї блискучу дерев’яну коробочку, трохи меншу, ніж табакерка. Готово! Потім так само швидко застебнув кишеню й опинився біля Трясогузки якраз тоді, коли той знайшов підручник фізики в книжках.

— Зроблено! — підштовхнув його Сергій. — Поспішаймо!

Вони вийшли з кімнати Урсу з такою радістю в очах і в рухах, ніби щойно побували в раю. Трясогузка тримав підручник фізики, мов перепустку на вільний прохід. Обидва дуже чемно подякували господині, яка плела спицями светра синові, і прожогом метнулися за двері. Коли вже були серед двору, почули, як рипнула хвіртка. В обох підкосилися ноги, і вони вмить опинилися на траві, так і не збагнувши, чи попадали самі, чи їх туди хтось кинув. Але, на їхній подив і щастя, постать, що ковзнула повз них, і голос, який вони почули, були не Урсу.

— Мадам Теодору! Мадам Урсу! — почувся стривожений голос якоїсь жінки.

Тої самої миті, коли жінка з пронизливим голосом переступала поріг хати Урсу, дві темні тіні підвелися з трави.

— Та це ж Йонелова мама! Ушиваймося!

Якщо ушиватися означає мчати швидше, ніж поїзд, то Трясогузка справді знайшов дуже точне слово.

Дрібненька й худорлява жінка, одягнена вся в чорне й рано постаріла, відчула себе спершу дуже пошанованою відвідинами пані, що жила через дорогу, хоч ніхто досі так її й не кликав: «Мадам Урсу». Однак побачивши, як сусідка одягнена — в домашньому халаті, в кольорових капцях, а особливо помітивши її блідість та розгублення, зрозуміла, що лиш якась надто нагальна справа вимусила її перейти через дорогу…

— Ой лишенько! — вдарилася об поли старенька. — Невже й ваш хлопець пристрастився до тієї капості, яка називається боск?.. Господи, го-о-осподи, скільки клопоту в мене через нього… Дуже часто приходить котрась мати і скаржиться, що Урсу побив її сина… І хай мене бог покарає, якщо вони справді не ходять за ним, як за ведмедем, і годинами благають, аби він їх побив… Я такого ще не бачила: просити людину, навіть платити їй, аби вона тебе побила. Може, ви мені не повірите, але чим дужче він їх поб’є, тим вони задоволеніші… їй-богу, світ перевернувся…

Йонелова мати відповіла спокійно:

— Ні, мадам Урсу, Йонел не займається боксом… — вона особливо наголосила на останнє слово з благородним наміром навчити сусідку говорити трохи правильніше. — Це справді капость, мадам Урсу…

Господиня витріщила очі й несвідомо знизала плечима. Гостя сиділа й далі на стільці, потім щільніше загорнулася, ніби її доймав холод, у халат із червоного оксамиту, який сягав полами долівки.

— Це капость, мадам Урсу, — повторила вона. — Мій чоловік поїхав до Бухареста, на засідання до міністра. Думаю, знаєте й ви, що міністр без нього нічого не може зробити… І я залишилась сама, мадам Урсу, і ви єдина людина тут, з якою я можу порадитись… Оце недавно приходив до мене один службовець, тобто йому допоміг влаштуватися мій чоловік… ви його повинні знати… Це Петрекеску, мисливець, майор Петрекеску, він ще колись мав будиночок такий із левами біля Рибальського мосту…

— Як же його не знати! Це такий тонкий, як тичка, з бриликом на голові, мов гніздо. Люди кажуть, ніби він неперевершений мисливець…

— Атож, мадам Урсу, саме так і є, як кажуть люди. Ви знаєте, він приносить нам щонеділі дичину… Ну, та гаразд, мадам Урсу, майорові було дуже прикро, що він не застав мого чоловіка вдома, аби розказати йому, які небезпеки підстерігають Йонела… Мені здається, ваш син теж завтра виходить…

— Авжеж, Тудорел завтра йде… Ще вдосвіта… Бідолашні! Вони вже цілий місяць тільки й думають про цю мандрівку!..

— Ой лишенько, мадам Урсу! Як ви можете говорити так?! Адже там стільки нечуваних небезпек!.. Мені сказав мисливець. Адже там стільки прірв, вода без дна, повнісінько звірів… там є навіть духи, мадам Урсу… Ви чули? Кажуть, виходять ночами і вовкулаки, і привиди… Майор клявся честю, що бачив там усілякі видіння… Він зустрічав там і Добреску, дуже поважного чоловіка… І Олениху, це, мабуть, колишня бояриня… Він сказав мені, що не вірить, що хтось повернеться звідти живий… Їй-богу, мадам Урсу! Він мене просив, аби я не пускала Йонела, і ще він мене просив переказати це й іншим батькам… Особливо вам, бо ви ж моя сусідка…

Старенька вислухала все, часто киваючи головою, ніби стверджуючи кожне слово гості в червоному халаті.

— Я не кажу, що нема небезпек і звірів, — мовила вона. — Але ж небезпеки зустрічаються повсюди, на кожному кроці. Ідеш вулицею, а тобі може впасти цеглина на голову або ти перечепишся і зламаєш собі ногу… Ба навіть у хаті можеш посковзнутися на східцях і піти просто в могилу, як це сталося рік тому з мадам Васіліу. І звірі стрічаються на кожному кроці, одні справжні, другі — в людській подобі… І тут, у нас, на схилі пагорба взимку з’являються вовки. А вони ж є і влітку. А там же кодри!.. Що ж до вовкулаків, привидів та інших з’яв — то це все байки, вигадані для того, щоб лякати немовлят.

Йонелова мама трішечки скривила носа, почувши такі слова від мадам Урсу. Але це швидко минулося. Інше доймало її: старенька не хотіла вірити тому, що сказав мисливець.