Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Засміявся й інженер. Ніби трохи двозначно. Його охопили непояснимі відчуття й сентименти.

— А ви знаєте, що для мене неясно, моше Тімофте?.. Чому ви нічого не сказали татові…

Старий пожвавішав:

— Трохи пригадую… Я, здається, побоювався. Думав, що коли про це дізнається хтось із домашніх, то ти втечеш із іншим цирком.

Пожвавішав і інженер:

— Мабуть, так воно й було б… Аби мені тільки-но хтось сказав хоч слово навперекір, аби я лиш відчув один-єдиний жест, то пішов би світ за очі… Це величезна ваша душевна якість, моше Тімофте. Ви завше знаєте, коли й куди треба щось спрямувати.

— Може, так воно і є, як ти кажеш, — скромно погодився старий. — Я все беру близько до серця…

Захопившись розмовою, інженер забув, що він господар у хаті. А згадавши, швидко поставив перед гостем вазу, повну помаранчів.

— Частуйтеся, моше Тімофте… Почувайте себе як дома…

Старий уважно подивився на помаранчі, дбайливо загорнуті в червоний шовковистий папір. Несподівана думка зринула йому в голові.

— Де ви знайшли так дбайливо загорнуті помаранчі? — поцікавився старий.

— У домі інженера Флореску! — відповів, усміхаючись, господар. — Це одне з Тікових задоволень: загортати помаранчі, так каже його мати… А я радше думаю, що справжнє задоволення для нього — шукати, де я ховаю червоний папір. Бо я щоразу перемінюю схованку, а він щоразу її знаходить…

— А я думаю, що йому до вподоби загортати їх, — м’яко запротестував мош Тімофте.

— Якщо так кажете ви, то так воно й є… Безперечно, так і є, моше Тімофте. Днями якось я пожартував…

— Тоді я не хотів би продовжувати. Ти щойно сказав, ніби в мене є гарна душевна якість. Може, це й правда.

— Так, моше Тімофте: ви завжди знаєте, коли і як треба щось спрямувати…

— Отже… я тебе дуже просив би, аби ти відпустив хлопця разом з іншими в печеру.

Інженер відповів, не підводячи погляду на старого, який, зблідши, чекав відповіді:

— Я відпускаю, моше Тімофте…

. . . .

На подвір’ї мош Тімофте почув, як його хтось гукнув пошепки від вікна:

— Я йду, моше Тімофте?

— Ідеш…

Кирпоносий скуйовджений малюк припав головою до плеча моша Тімофте. І розчулив його до сліз.

Стояла непроглядна ніч, отже ніхто ніколи не зміг би твердити, нібито бачив, як плаче мош Тімофте.

(Тут автор уперше дозволяє собі звертатися безпосередньо до читача.)

Ночі напередодні великих мандрівок… Білі величезні вітрила, підняті на кораблі дитинства… Я бачу тебе на березі неспокійного далекого океану; хоч би хто ти був, ти несеш чистий прапор дитинства; я відчуваю всі твої острахи, особливо острах розлуки і острах протилежного берега, який плине до тебе на всіх хвилях…

Ночі напередодні великих мандрівок… Ти жив і снив ними стільки разів, і якщо вони тобі не пригадуються, отже, вони перейшли до мене, і саме тому цієї миті я повертаю їх тобі назад… Спершу ти снив ними багато днів, тижнів, може, місяців, і впродовж тих багатьох днів ти взнав ціну часу, години й хвилини. За ці багато днів ти подарував усього себе рухові, заприятелював із усіма мріями, тобі хотілось би заплющити очі й сказати великому часові: іди! іди швидше! Я хочу, щоб настала велика ніч…

Але це звичайнісінька ніч, ніч, схожа на всі інші, і тоді ти просиш сон, щоб він підійшов до очей. І повіки твої заплющуються, але в голові в тебе повно блискавок, які освітлюють дивні огроми великої мандрівки. Тобі хотілось би спати, зануритися в ефемерний сон, залишити свій час, полинути в інший час, який мчить уперед без тебе, без твоїх думок, без твоїх бажань, без твого величезного нетерпіння. Але сон не приходить, блискавки не згасають, тремтіння не полишає твого тіла.

Мало-помалу твої думки, послані в далекі мандри, зустрічаються з іншими думками, які приходять зі світу, що його ти не знатимеш ніколи. Видива твоїх думок виснажуються химерними картинами, які навалюються з нічого, вони більшають і починають заповнювати все. Якийсь галюцинаційний танець, без сенсу, розмиває їхні контури. Звідки стільки чорних, гнучких гостей таких неймовірних розмірів? Як швидко вони заспокоюють тебе! Ти — їхній раб, а вони існують тільки в ці виняткові миті. Трохи згодом від них не залишиться навіть згадки. Нічого-нічого, саме лиш відчуття, що вони були. Були… були… Хто?.. Ти не дізнаєшся ніколи… А гості тим часом ’Ширшають, м’яко навалюються на тебе, вкривають тебе чорними покривалами, піднімають спіралями, піднімають, піднімають, і ти відчуваєш, що повіки твої давно заплющились, і ти знаєш, нарешті, відчуваєш в одну коротесеньку мить просвітління, що прийшов сон… Сон… Сон… Ти заснув. Світ довкола тебе, який стосується тебе, може, завдяки тобі спізнає щастя.

Руки сну теплі й лагідні, ніби мамині руки ще з тої пори, якої ти й пригадати не можеш. Ти спиш… І лиш сніжинки в своєму мовчазному леті схожі на тебе. Ті великі сніжинки… їхній спокій… їхній лет, про який я не знаю нічого… їхні імена… із лагідних складів, які утворюють… сні-жин-ки… прошепочи їх… сні-жин-ки…

А згодом починається сон, цей дивовижний світ, весь замкнутий у тобі, який заповнює весь простір і час. Нові гості фамільярніші, обстановка може бути з твого повсякденного світу, а вони можуть