Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

— Увійдіть… — відповідає адмірал на мій обережний стукіт. — Що тобі потрібно? — каже він незадоволено.

Я, мабуть, перешкодив йому молитися. Запалена свічка стоїть перед розп'яттям. Пан підводиться з колін. Я чую тихий дзвін. Невже адмірал носить під одягом вериги[63], наче святі сподвижники? І все-таки ця людина могла так легко пожертвувати мною…

— Що тобі потрібно? — повторив адмірал суворо. Але я не відчуваю страху або розгубленості. Ця людина дуже винна переді мною, і я зараз скажу їй в очі всю правду.

— Месіре, — починаю я, — Таллерте Лайєс несправедливо страждає в тюрмі, він не винен у тому, що ми залишились без води.

Мені на подив, пан не перебиває мене. Він слухає, схиливши голову набік і приплющивши повіки. Які темні кола у нього під очима! Який він блідий і виснажений! Тонкими, сухими пальцями він поправляє свічку і знімає нагар.

— Таллерте Лайєс не винен у тому, що ми лишились без води, — повторює він за мною. — Далі, я тебе уважно слухаю, хлопче.

Він ступає крок до дверей, але, похитнувшись, хапається за стінку. Який він виснажений і кволий! Він терпить голод і спрагу нарівні з усією командою, але, тоді як ми хоча б трохи спочиваємо вночі, він всі ночі простоює молячись. «Ти вже ладен розжалобитись, Франческо, — звертаюсь я сам до себе, — але не забувай, яке лихо заподіяла тобі ця людина».

— Пане, ви помиляєтесь, якщо гадаєте, що рука Таллерте Лайєса випустила воду з бочки. Це зробила істота набагато…

Але що таке адміралові? Він падає на коліна, і я виразно чую дзвін вериг.

Він схиляється перед розп'яттям до землі.

— Устами дітей промовляє істина, — шепоче він, б'ючи поклін за поклоном. — Одна і та ж сама рука стерла морські течії з карти і випустила воду з бочки. І вона ж спрямувала шлях птахів на південний захід, і лише мій гонор до сьогоднішнього дня заважав мені це помітити. Боже мій, прости мені. Я був сліпий і глухий до твоїх вказівок, пекельний гонор заважав мені…

Я замовкаю, не бажаючи перешкоджати його молитві, і стою кілька хвилин, боячись поворухнутися. Нарешті пан озирається на мене і повільно проводить рукою по обличчю.

— Йди, хлопчику. Якщо ти маєш яку-небудь справу до мене, прийди пізніше, — каже він.

І я тихенько вислизаю з каюти.

Мені так і не пощастило поговорити з адміралом, але я виберу для цього кращу нагоду. І хай пан накаже висадити мене в човен, але я розповім про всі брудні вчинки Хуана Яньєса. Я врятую англійця, навіть якщо мені доведеться загинути самому.

Несподівано думка про Орніччо промайнула у мене в голові. Як я міг забути про мого любого друга? Я негайно ж піду розшукаю його.

Він, як завжди, зайнятий по горло, бо допомагає лікареві і синьйору Маріо перев'язувати хворих. Обережно і легко він повертає хворих матросів. Від уельвця Гомеса Кабальєро тхне вже мертвяком, тіло навколо пролежнів почорніло і гноїться, але Орніччо, навіть не зморщившись, розмотує бинти і міняє примочки.

— Чи доглядатимеш ти так охоче мене, якщо я захворію? — підійшовши до нього ззаду, запитую я.

І він, впізнавши мене по голосу, відповідає заспокійливо:

— Звичайно, милий Франческо, адже ти мій брат і друг.

— Хоч би на що я захворів? — запитую я знову.

І щось у моєму голосі змусило Орніччо оглянутися.

— Що тобі, мій любий братику Франческо? — каже він стурбовано і, скінчивши перев'язувати, одразу ж виходить за мною на палубу. — Що тобі? — повторює він і заклопотано оглядає мене зусібіч.

Несподівано для себе самого я, заплакавши, кидаюсь йому на груди. Задихаючись і захлинаючись від сліз, розповідаю йому все, що почув від могерського шинкаря.

— Це все? — питає він. — Тебе схвилювали такі дрібниці? — каже він спокійно. — Ну, то треба сказати, що про все це я знав ще в Палосі. Чому ти вважаєш, що захворієш саме ти, а не Дієго Мендес, який побився з Кальвахарою в шинку? І якщо захворієш ти, то, без сумніву, захворію і я, бо ми спали на одній постелі і їли з однієї миски. Але я певен, що від матері тобі передалась несприйнятливість до зарази. Набагато більше заслуговує на увагу те, що ти примусив того Крота зізнатися, що він випустив воду з бочки і англієць страждає безвинно. І я не певен, що могерець зробив це, щоб врятувати команду. Він щось зовсім не схожий на заступника матросів… Почекай-но, — сказав Орніччо, оглянувшись по боках. — Чому це так радіють наші добрі друзі?

Справді, матроси обіймались і цілувались і з радісними обличчями сновигали туди і сюди, а корабельний тесляр, підкликавши мене, звелів братися до роботи.

— Досить ледарювати, — сказав добрий дідусь. — Нуньєс і Роса обтесали щоглу, а ти допоможи її закріпити. Ми її підрізали і вона зараз трохи нижча, ніж раніше, але, дасть бог, незабаром ми замінимо її іншою.

— Що сталося? — спитав я здивовано.

— Хіба ти не чув? — відповів тесляр, неспроможний стримати радісну усмішку. — Наші злигодні скінчилися. Пан наш адмірал послухав нарешті порад капітана і наказав стерновому прямувати на південний захід.

Цього дня сповіщено капітанів «Ніньї» і «Пінти» про зміну курсу. Я не чув, як саме адмірал сказав синьйору Пінсону про заворушення на «Санта-Марії», але капітан Пінсон на весь голос прокричав із свого корабля:

— Якби ви надали мені право дати раду бунтівникам, я б