Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
— Я не розумію тебе, — пробурмотів я схвильовано.
— Не вдавай з себе блазня! — сказав він. — Ти чудово розумієш мене. Інакше навіщо ти морочив голову своїми байками про проказу?
— Про що ти кажеш, Хуане Яньєс? — сказав я, хапаючи його за руку. — Яка проказа, які байки?
— Переді мною ти міг би не викаблучуватися, — брутально відштовхуючи мене, сказав він. — Я вирішив здійснити свій план на твоїй вахті, бо чудово розумів, що саме ти мене не викажеш! Я випустив воду з бочки, щоб примусити цих дурнів збунтувати проти твого божевільного адмірала. І вчинив я це, бажаючи їм добра, бо, пливучи на захід, ми втратимо половину команди, поки досягнемо суходолу. І чи доберемось ми до нього? А змінивши курс, ми сьогодні ж висадимось на якомусь острові. Все це я заявлю перед суддями, і нехай мене повісять, якщо вважатимуть, що я на це заслуговую. Тебе ж викинуть за борт без усякого суду, і ти це чудово знаєш, якщо знаєш морські правила про людей, які спілкувалися з прокаженими…
— Що таке?.. — пробурмотів я, похолонувши від жаху. — Я не розумію, чому раптом мене викинуть за борт?
— Досить удавати з себе нерозумну дитину! — прошепотів Яньєс Кріт над самим моїм вухом. — Можливо, твоя мати і залишилась здоровою після того, як доглядала за прокаженим, можливо, і ти не захворієш, хоч Ернандо Кальвахара і плюнув тобі просто в очі… Чого ти дивишся на мене, мов баран? Уночі перед від'їздом хіба не плюнув тобі в обличчя палоський прокажений Ернандо Кальвахара?
Я мусив був ухопитися за ліжко, щоб не впасти. В одну мить все немов освітилось у моїй голові. Я раптом виразно побачив, як старий, нахиляючись, кладе карту на підлогу і, шкутильгаючи, виходить з адміралової кімнати.
Пан чудово вміє креслити карти і, одначе, вирішив скористатися з моїх послуг. «Франческо Руппі, чи як тебе там!» — гукнув він, і я негайно прибіг на його поклик. Жодної миті не вагаючись, адмірал звелів взяти з рук прокаженого згорток. Я сидів над картою 36 годин, низько схилившись над нею. Але це ще не все. Карта дала мені змогу вирушити у плавання, і я довго і міцно притискав її до грудей і цілував. «Люба карточко!..» — казав я. Потім уночі я відштовхнув прокаженого з дороги адмірала, а за це він плюнув мені в обличчя. Промине кілька днів чи місяців, і в мене на грудях з'являться огидні багряні плями. «Боже мій, пане мій, адмірал, як мало варте життя Франческо Руппі, якщо ви так спокійно пожертвували ним!» Потім у мене почнуть гноїтися очі, все тіло розпухне і візьметься огидними болячками. М'язи відстануть од кісток, а шкіра перетвориться в один суцільний пухир…
— Тепер ти розумієш, що ми квити? — пролунав наді мною голос Хуана Яньєса. — На що вказують морські правила? «Холера, чума і проказа з жахливою швидкістю розповсюджуються серед команд кораблів, і боротися з ними на морі неможливо. Тому людину, хвору чи ту, яка лише спілкувалася з таким хворим, належить висадити поодаль від людських поселень чи, якщо корабель перебуває у відкритому морі, негайно викинути за борт».
— Хуане Яньєс, — сказав я, падаючи до його ніг, — скажи мені, що ти пожартував. Або, можливо, тоді вночі ти погано розпізнав старого, і то був зовсім не Ернандо Кальвахара?
— Я ж обіцяв, що не викажу тебе! — прошепотів він. — Іди на своє ліжко і спробуй спокійно заснути. Отже, ми квити! — додав він з лихим сміхом. — Ну, пане адмірал, ще одна овечка відбилась од вашої отари!
…«Спробуй спокійно заснути, — сказав Яньєс Кріт, — я ж не викажу тебе». Він не викаже мене, але я можу захворіти через місяць, через тиждень, можливо, навіть завтра…
Лежачи на своєму ліжку, я намагався стримати сльози. Я затуляв обличчя руками і ховав голову під подушку, але ридання струшували все моє тіло.
— Що з тобою, — турботливо спитав мене мій сусід по ліжку, Хуан Роса. — Ти, може, захворів, Франческо?
Ні, я ще не захворів. Але чи не краще мені загинути зараз, ніж тижні, місяці чекати страти? Кажуть, що у хворих проказою шкіра вкривається неначе лушпинням, на лобі і навколо рота пролягають глибокі зморшки, які надають людському обличчю подоби лев'ячого писку.
Думки плутались у мене в голові, і я повільно почав поринати у сон. Я перестав бачити закіптюжене скло ліхтаря, густі гілки старої яблуні звисли наді мною. Я знову в Анастаджо. Мати стоїть у дверях і усміхнено дивиться, як я прив'язую до сучка гойдалку. Яка вона добра і вродлива! Коли вона йде у поле, то зав'язує хустку під самими очима, щоб сонце і вітер не обпалили її білого обличчя. От вона доглядала прокаженого, але бог урятував її, і вона не захворіла…
«Чи передається така несприйнятливість до зарази від батьків, до дітей?» — спитав Орніччо у синьйора Маріо, але що відповів секретар моєму другові, я не можу пригадати. Я вже сплю. Мотузки гойдалки риплять наді мною, і ніжні білі пелюстки осипаються мені на чоло і руки.
Вранці я встаю вже з готовим рішенням. Зараз я піду на розмову до адмірала, але насамперед необхідно побачити Таллерте Лайєса. Я спускаюсь у трюм і стукаю у двері комірки.
— Це я, Франческо Руппі, — шепочу я англійцеві. — Підбадьортесь, синьйоре Лайєс, уже швидко скінчаться ваші випробування.
— Хто може мені допомогти? — каже бідолаха з глибоким жалем. — На щастя, у мене нема ні дружини, ні діток… Прикро мені, що я ні пенса не залишу своїй бідній матері, але, хай простить мені бог, ще гірше мені загинути, не досягнувши берегів материка, про який каже пан адмірал…
— Підбадьортесь, синьйоре Лайєс, — повторюю я ще раз. — І, якщо ви залишитесь живим, згадайте в своїх молитвах лігурійця Франческо Руппі.
Я піднімаюсь сходами нагору. Біля адміральської каюти я зупиняюсь, прислухаючись до гучних ударів свого
