Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
Я гадаю, що це було сказано жартома, бо, кажучи це, Пінсон усміхався. Він негайно зажадав, щоб призвідників перевели до нього на корабель.
— Я покажу їм, як бунтувати! — сказав командир «Пінти».
І, мабуть, він мав рацію, бо на «Пінті» панувала тверда дисципліна.
Синьйор Маріо пояснює це тим, що, по-перше, майже вся команда «Пінти» з одного міста, по-друге, командиром на ній відома й шанована в місті людина; до того ж там нема солдатів і чиновників, які у важку хвилину дратують команду своєю непристосованістю до моря. Подумати тільки, з шістдесяти чоловік екіпажу «Санта-Марії» справжніх матросів лише тридцять п'ять, а інші не знають навіть, як тримати канати у руках.
Таллерте Лайєса негайно звільнили з-під арешту. Ніхто не протестував проти цього, бо всі раділи можливому порятунку.
— Хіба не міг чіп із бочки вискочити сам? — сказав хтось. І всі одразу ж підхопили цю гадку.
Як тільки ми повернули наші кораблі на південний захід, екіпаж перейшов від відчаю до надії. Нам почали траплятися плавучі колоди, шматки дерева — один з них, без сумніву, оброблений людськими руками, — уламки очерету, зелена ще тростина і, нарешті, гілка з ягодами.
Я не був свідком того, про що розповім, бо це відбувалось на «Пінті», але від багатьох чув цю історію і гадаю, що, переказуючи її, не відхиляюсь од істини.
Річ у тому, що переведений з нашого корабля Хуан Родріго Бермехо із Тріони дуже потребував грошей, бо за півроку до цього був викуплений з полону у невірних. Рідні його продали для цього все своє майно, і, якби не його матроська платня, одержана за чотири місяці наперед, його сім'я загинула б від голоду, але, крім того, бідолаха заборгував ще три тисячі мараведі монастирю в Тріоні, а святі отці зовсім забувають про милосердя, коли збирають проценти.
У плавання він подався також виключно через вигоди, які обіцяв нам усім адмірал.
Ось чому, незважаючи на втому, Родріго двадцять шість годин не змінявся з вахти, бажаючи заслужити нагороду, і о другій годині ночі 12 жовтня справді перший побачив землю. Вона виднілася за дві ліги од корабля, і це передбачення згодом підтвердилось.
Не знаю, чи маю я право сумніватися у правдивості пана, але він заявив, що ще за чотири години до цього він начебто помітив світло, яке рухалось по морю і яке, без сумніву, слід вважати першою ознакою близькості землі. Про це своє спостереження він негайно повідомив королівського чиновника — синьйора Санчеса де Сеговія.
Королівський постільничий — офіцер Перро Гутьєрес ствердив адміралові слова, але більше ніхто з екіпажу «Санта-Марії» світла не бачив, хоч ми всі до болю в очах вдивлялись у темряву.
Алонсо Пінсон з цієї нагоди звелів спустити човна і сам рушив на флагманське судно.
— Пане адмірал, — сказав він, — те, що ви настільки великодушно послухали моїх порад і змінили курс кораблів, примушує мене гадати, що і надалі ви будете так само прихильно ставитися до моїх слів. Я певен, що для вас нічого не становить пенсія, обіцяна королевою, а честь першому побачити землю завжди випадає вахтовим і стерновим. Тому я прошу вас нагородити Хуана Родріго Бермехо, який безперечно цього заслуговує, бо світло, що рухалось по морю, могло тільки привидітись вашим втомленим очам…
— Капітане Пінсон, — різко перебив його пан, — ніякі молитви і ніякі поради не могли б мені перешкодити змінити курс кораблів. І якщо я це зробив, то зробив тільки з веління божого, бо адмірал ваш підкоряється тільки волі божій і монаршій! Повертайтесь на своє судно і не вступайте більше в суперечку зі мною, бо інакше мені доведеться відняти у вас шпагу і поводитися з вами, як з королівським злочинцем!
Я бачив, як вся кров прилила до обличчя хороброго капітана. Він мовчки постояв кілька хвилин, чекаючи, певно, що адмірал розкається у своїх словах, але пан, загорнувши недбало плаща, кинув йому:
— Ідіть на своє судно і займайтесь своїми справами. І дякуйте богові, якщо я не повідомлю королеву, що ви потураєте бунтівникам!
Я низько схилився над в'язкою канатів, щоб не зустрітися з Пінсоном очима. Важко ступаючи, він пройшов повз мене, мовчки спустився в човен і дав знак веслярам.
Я ніколи не вважав, що у людини за кілька хвилин може так змінитися обличчя.
Можливо, адмірал не хотів видати нагороду матросу, який провинився перед ним, але, хоч би як там було, синьйор Маріо, Орніччо і я були дуже засмучені тим, що сталося.
Розгніваний Хуан Родріго Бермехо подер на собі одяг і заприсягся, що, повернувшись, він знову піде до невірних і прийме магометанство.
— Бо, — сказав він, — у турків та арабів я бачив більше справедливості, ніж у християнській державі.
Нехай бог простить йому необачну присягу, але я вважаю, що гнів його був цілком справедливий.
Ця сумна пригода затьмарила мені радість щасливого дня.
З «Пінти» після заяви Хуана Родріго дали залп з рушниць, і всі три судна нашої флотилії стали під вітром на виду землі.
Адмірал звелів збавити паруси і лягти в дрейф до наступного ранку. Не варто розпочинати що-небудь надвечір, та й люди нашої команди були так змучені в дорозі, що їм слід було дати відпочинок. Одначе ніхто не йшов з палуби.
Повітря було таке прозоре, що ми виразно могли розгледіти звивисту лінію берега і буйну рослинність, що робила острів схожим на дорогоцінний зелений камінь.
Нарешті настав ранок 13 жовтня.
Негайно спустили човни, в які сіли адмірал, Вісенте Яньєс Пінсон, Алонсо Пінсон, капітан Ніньйо, синьйор Родріго Санчес, синьйор Родріго де Есковеда — нотаріус.
