Закон Хроноса - Томас Тімайєр

Незважаючи на кризу в країні, заклад процвітав. Оскар навіть не уявляв, звідки тут стільки народу. Неважливо, вранці, опівдні чи ввечері, тут завжди була сила-силенна людей. Були тут і художники, і поети, і безробітні, і бездомні, бурлаки, альфонси, чиновники й, природно, гравці. Тут сварилися, сміялися, сперечалися про політику, грали в карти, лаяли начальство, але, у першу чергу, пили. Пауль, хазяїн, уважався в цій частині міста важливою людиною. Це був лисий чоловічок із таким величезним черевом, що шкіряний фартух облягав його, як друга шкіра. Завсідники його просто обожнювали. Завжди люб’язний, завжди готовий ковтнути чарочку, він завжди мав напоготові якийсь паскудний жарт. Коли Оскар із Гумбольдтом увійшли до «Лісоруба», він саме розповідав один зі своїх улюблених. Про перукаря й балакучого папугу. «Одноокий виродок»,— почув юнак його слова, за якими почувся вибух реготу гостей, мабуть, знайомих із цим анекдотом.

— Куди подівся Віллі? — Гумбольдт зупинився на порозі й розгледівся.

— Навіть не уявляю. Ніде не видно,— сказав Оскар.— Можливо, у кімнаті за фіранкою? Бачиш? — указав він праворуч.

Гумбольдт обвів поглядом присутніх. За винятком двох чоловіків, він був найвищим у цій кімнаті. Одного з цих двох звали Грегором, він вивозив сміття, і від нього завжди смерділо. Другий був давнім знайомцем — Чорний Поромник, права рука Берінгера. Стояв він поряд із групкою підозрілих типів — зграєю Берінгера. Поромник помітив тих, що зайшли, і його обличчя відразу стало серйозним. Із похмурим виразом обличчя він зник за завісою.

На коротку мить Оскарові здалося, що він помітив зелену куртку Віллі. «То, виходить, правда»,— майнуло у нього в голові. Віллі їх зрадив. Але чому? Що вони йому зробили?

Дослідник не барився ані секунди. Він виставив уперед ціпок і став прокладати шлях серед відвідувачів, немов криголам серед дрейфуючого льоду. Пауль помітив їх і закричав:

— Агов, там! Туди не можна! Тільки для своїх. Чуєте?.. Дідько мене роздери! Так це ж Оскар!

До них одразу обернулися десятки голів.

— Сто років тебе не бачив! Як ся маєш? Ні, ні, туди не можна, там зараз Берінгер…

Він хотів додати щось іще, але не встиг.

Гумбольдт розсунув завісу й опинився в заборонній кімнаті.

За далеким кінцем круглого стола сидів Берінгер. Поряд із ним розмістилися шестеро чи семеро найвищою мірою підозрілих особистостей. Перед ними стояв Віллі, на обличчі в нього застиг жах. Компанія про щось перешіптувалася, і було ясно, що задумали вони щось негарне. Берінгер глянув на Гумбольдта, і посмішка застигла в нього на губах. Шепіт стих. Дослідник був людиною відомою. Його портрети досить часто миготіли на сторінках газет. Розповіді про морські чудовиська, підземних чортів і гігантських комах наробили багато галасу. Люди любили ці історії, хоча й не вважали їх правдивими. Багато хто називав його сучасним бароном Мюнхгаузеном, але той факт, що йому запропонували кафедру в університеті, викликав загальну повагу.

За спиною гостей виріс Пауль, який витирав руки рушником.

— Вибачте, будь ласка, сюди не можна. Стороннім вхід заборонений. Давайте-но я почастую вас пивом. Природно, за рахунок закладу. Пане Берінгер, даруйте за вторгнення,— він відкинув завісу, але Гумбольдт і з місця не зрушив.

— Мабуть, буде краще, якщо ви попросите гостей залишити заклад,— похмуро заявив дослідник.— Ми можемо трохи пошуміти.

— Бійка в моєму трактирі? — вигукнув Пауль.— Ще й півроку не минуло, як я зробив ремонт. Маю просити вас залишити приміщення. У разі непокори я викличу жандармів.

Звісно, він лякав. Поліцію кликати він не збирався, та й ніякого ремонту не робив. «Лісоруб» залишався незмінним.

Коли Пауль зрозумів, що погрози не подіяли, він почав ховати в безпечне місце пляшки та глечики й підштовхувати відвідувачів до дверей. Гумбольдт схилив голову й уп’явся очима в людину перед ним.

Праве вухо Берінгера було перев’язане, через щоку тяглася свіжа рана. Віллі застиг на місці, не в змозі зробити й кроку.

— Ну, мій хлопчику? Нова інформація для вбивці Елізи?

Він відкинув полу сюртука. У тьмяному світлі свічок блиснув золотий набалдашник ціпка.

— Я… Ні, пане фон Гумбольдт. Я… я можу все пояснити…

— Заткни пельку,— гаркнув Берінгер.

Ватажок банди штовхнув ногою найближчий стілець. Оскар помітив, як на коротку мить у його очах промайнув страх. Але Берінгер із тих людей, які швидко опановують себе.

— Хто ви й що вам треба? Ви не чули, що сказав Пауль? Ця розмова не для сторонніх.

— А що, коли і я візьму в ній участь? — Гумбольдт вибив стілець із-під одного бандита, і той гримнувся на підлогу.

— Це вже…— кинувся той на дослідника, але Берінгер його зупинив.

— Облиш, Герде. Нехай пан фон Гумбольдт посидить на твоєму стільці. А сам не відходь далеко.

Злодій стиснув зуби, але стілець віддав.

— Я гадав, ви мене не впізнали.

Гумбольдт сів.

Берінгер посміхнувся.

— Невелика хитрість. У нашому місті немає нічого, чого б я не знав. Привіт, Оскаре, давно не бачилися.

Юнак нічого не відповів, тільки з ненавистю дивився на свого колишнього роботодавця.

— Сподіваюся, напруження ми зняли,— підкреслено невимушено зауважив Берінгер.— Продовжимо бесіду. Паулю, принеси-но ще по кухлику твого знаменитого. Нам треба промочити горло!

— Гаразд, пане Берінгер,— долинуло через стійку.— По кухлику пива для панів. Миттю.

— Чудово. Що ж, пане фон Гумбольдт,— Берінгер провів руками по дерев’яній стільниці, немов розгладжуючи скатертину.— Найперше хочу зробити вам комплімент. Фотографії в газетах спотворюють дійсність. На них ви старший і не в такій гарній формі, як наживо. Знаєте, я сам уже багато років займаюся спортом і можу оцінити рівень фізичної підготовки тільки за тим, як людина рухається. Чим ви захоплюєтеся? Бокс, боротьба, легка атлетика?

— Теквондо.

—