Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Якби не ви, я б замкнув будинок і виїхав. Кудись далеко. Але це справа майбутнього,— він зітхнув і опустив очі в підлогу.

— Що ти хочеш сказати? — Оскар із тривогою подивився на батька.

— Це пов’язане з тим, що я бачив тієї ночі. Коли ти за мною стежив.

Оскар нашорошив вуха. Можливо, зараз він дізнається, що сталося. Схоже, Гумбольдт прочитав його думки.

— Я не забув, що маю тобі це розповісти. Але не зараз. Почекай іще трохи, і ти про все дізнаєшся. Тепер потрібно розібратися з поточними справами. Я повинен улаштувати Елізі гідний похорон, а потім знайду вбивцю,— він склав руки на колінах.— Вона пожертвувала своїм життям, щоб урятувати мене. Борг, що його я ніколи не зможу повернути. Вона зробила це зовсім безкорисливо. Можливо, навіть передбачала всі ці роки, що загине, але нічого мені не казала, тому що розуміла: ця інформація отруїла б наше спільне життя. Я знаю, коли повинна піти, завжди говорила вона. Я, природно, думав, що мова йде про повернення на батьківщину. Звідки ж мені було знати, що вона…

Він замовчав. Утер чоло тильним боком долоні. Оскарові не хотілося роз’ятрювати рану, але питання так і крутилося в нього на язиці.

— А що вона тобі прошепотіла? — запитав він.— Вона щось сказала тобі на вухо, перш ніж померти.

— Знаєш, слова були загадковими. Вона сказала: «Я бачу чорне дзеркало». Ось і все.

— Чорне дзеркало? Що вона мала на увазі?

Гумбольдт знизав плечима:

— Не уявляю. Але дізнаюся, будь певен. Годі про це. Я покликав тебе не для того, щоб скаржитися. Життя триває, і ми повинні дивитися вперед. Еліза хотіла б саме цього. У мене новини з поліції.

Він указав на листа, що лежав на столі перед ним.

Оскар підвів брови.

— Вони дізналися, хто вбивця?

— Ні. Вони вивчили всі сліди, але нічого не знайшли. Хто б не завдав цього боягузливого удару, йому вдалося вислизнути. Ми можемо розраховувати тільки на себе.

— Жахливо,— засмутився Оскар.— Виходить, він може повернутися в будь-який час.

— Можливо. І це ще одна причина дізнатися, хто ж так прагне позбавити мене життя й чому. Незважаючи на те що ліс дуже постраждав від моїх стріл, злочинець утік. Жандарми знайшли кілька куль біля дверей стайні. Звичайні дев’ятиміліметрові кулі, які застосовуються для особистої вогнепальної зброї. Комісар карної поліції Обендорфер сказав, що йому потрібні гільзи для балістичної експертизи. Але їх і досі не знайшли. Оскільки мене дуже турбує це питання, сьогодні вранці я вирушив до лісу, туди, де приблизно перебував убивця, і ще раз усе ретельно оглянув. Я взяв із собою Вілму, і ми обшукали кожний квадратний сантиметр лісу. Ось що вона знайшла,— він вийняв із шухляди стола два матер’яні мішечки й поклав їх на стіл. Відкрив один і витяг мідну трубочку.

— Патронна гільза?

Гумбольдт кивнув.

— Це може бути тільки та зброя, з якої стріляли. Дощ змив усі сліди, тому-то шукачі так нічого й не знайшли. Але Вілмі вдалося розшукати її під шаром листя й попелу.

— Потрібно послати її Обендорферу. Напевно, це допоможе слідству.

— Принаймні, це один кінець ниточки. Є ще один…— Він відкрив другий мішечок.— Це лежало поряд із гільзою. Гадаю, це належить убивці. Ти випадково не здогадуєшся, хто курить такий сорт?

Оскар нахилився ближче. Схоже на залишок сигарети. У мундштуці залишився кінчик, на якому можна було розрізнити мікроскопічний торговельний знак: «Кабальєро».

Його немов ударило струмом. Він упізнав марку. Він ненавидів цей запах. Мало хто курив такий тютюн.

— Берінгер.

В іллі зійшов на зупинці на Крауснікштрассе і швидким кроком попрямував на північ.

Уже починало сутеніти. Засвічувалися газові ліхтарі. Він крокував, насунувши на очі кепку й засунувши руки глибоко в кишені. Звернув на Велику Гамбурзьку вулицю. Там, на розі із Софінштрассе стояв трактир «Лісоруб», що був місцем збору банди. Сміх і музику можна було почути здалеку. З вікон лилося затишне світло. Неподалік від входу Віллі ще раз зупинився й озирнувся. Потім зник за дверима.

Із укриття вийшли Гумбольдт із Оскаром.

Дивне відчуття виникло в Оскара. Навіщо Віллі прийшов сюди? Трактир — штаб-квартира Берінгера, того ще упиря. Власник ломбарду, здирник, розбійник, ватажок зграї,— список можна продовжувати нескінченно. Оскар раніше на нього працював, як і всі інші. І Віллі в тому числі. Вони забирали коштовності в пішоходів, тягали гаманці з кишень і забиралися до будинків,— і все це тільки для того, щоб віднести здобич Берінгеру. Невідомо, скільки добра набралося за весь цей час, але можна точно сказати, що накопичився невеликий статок. Берінгер, у свою чергу, забезпечував їм житло й виручав, якщо хлопці потрапляли в халепу. Звісно, тільки доти, поки йому крапали грошики. Берінгер нічого не робив із чистої любові до людей. Поки ти приносив користь, був його найкращим другом. Але горе тобі, якщо від тебе не було ніякої користі. Спочатку сипалися погрози, потім доходило й до рукоприкладства. Оскар потер підборіддя. Він іще не забув, як Берінгер його бив.

На щастя, тривало це недовго. Оскар виплатив усі борги і сподівався, що більше ніколи не почує про цю тварюку. Коли Гумбольдт дав притулок у себе його друзям — Віллі, Берту, Мицику й Лєні,— вони теж звільнилися від гноблення Берінгера. Що ж тут робить Віллі?

— Заходимо?

Гумбольдт кивнув.

Як же дивно повертатися на старе місце, особливо з такими спогадами. В ніс ударив запах пива, диму й поту. Усе було таким знайомим: потемніла від кіптяви деревина, мерехтливі свічки, блискучі масляні картини у сточених рамах і, звісно, важка шкіряна завіса, що відокремлювала задню частину приміщення від загального залу.