Закон Хроноса - Томас Тімайєр

Чекали вони досить довго, але ніхто не поворухнувся. Ворог або був мертвий, або втік.

Гумбольдт розвернувся й, накульгуючи, попрямував до Елізи.

Із будинку висипали інші — Шарлотта, Лєна, Мицик, Віллі й Берт. Вілма кинулася щодуху і найпершою опинилася поруч із подругою.

Еліза була при тямі, але їй було зовсім погано. І без лікаря все було зрозуміло. Жовта сукня із зеленою вишивкою просочилася кров’ю. Незважаючи на темну шкіру, жінка була зовсім блідою. Очі болісно блищали.

Гумбольдт схопив Берта за руку.

— Швидко їдь у місто й привези лікаря. Їдь верхи до Шаріте, прямо до хірурга Брауштейна. Нехай кидає все і мчить сюди. А я робитиму все можливе, щоб вона протрималася. Упораєшся?

Берт кивнув. Він був найкращим наїзником. За бажання мчав швидше за вітер.

— Так,— сказав він.

— Не можна втрачати ані хвилини, поквапся!

— Ні,— прошепотіла Еліза й підняла руку.— Нахилися.

Гумбольдт нерішуче оглянувся на Берта, потім опустився на коліна поруч із жінкою.

— Ну ось, Елізо. Допомога незабаром буде.

Вона похитала головою:

— Усе… в порядку.

— Нічого не в порядку. Ти…

— Тс-с-с! — Вона приклала палець до губ.— Зі мною все в порядку. Якщо потрібний лікар, то не мені,— вона намацала його руку й провела пальцями вгору, до плеча.— Ти поранений.

Гумбольдт покосився на рану.

— Подряпина,— відмахнувся він.— Із цим я й сам упораюся. А ось ти…

Оскар бачив, що в очах у нього блищали сльози.

— Потрібна термінова допомога. Але я не хірург.

— Ти набагато більше,— сказала Еліза.— Ти мій друг, мій супутник, мій чоловік… Я любила тебе. Але я казала, що мені треба буде тебе покинути.

— Але не так.

— Яка різниця? Неважливо, скільки ти живеш. Важливо як… Як ти проводиш відведений тобі час. Мій час минув… І він був чудовим.

Гумбольдт стиснув губи.

Вона провела рукою по його мокрому волоссю.

— Ти не винен. Ми разом… І це головне.

Вона пригнула його до себе й щось прошепотіла на вухо. Оскар не зрозумів, що саме, але, мабуть, слова справили на Гумбольдта глибоке враження. Дослідник заспокоївся. На обличчі в нього з’явився серйозний і замислений вираз. Він опустив погляд у землю.

Сидів він так досить довго.

Навіть коли рука Елізи безсило впала на землю, він продовжував тримати жінку у своїх руках. Шарлотта й інші сіли поруч на мокру землю. Час зупинився. Вітер обдував будинок і розганяв дощові хмари. Серед хмар майнув самотній сонячний промінець і дістався до землі. Стало холодно, але вони сиділи не ворушачись.

Оскар, опустивши плечі, стояв поряд із батьком.

— Чи їхати Берту по лікаря?

Гумбольдт поклав голову Елізи на землю й закрив їй очі. Потім підвівся й підняв свою супутницю на руки.

— Ні,— відповів він і, не кажучи ні слова, поніс Елізу до будинку.

За три дні, понеділок, 21 червня 1895…

Гумбольдт сидів у напівтемній бібліотеці, підперши голову рукою. На столі остигала чашка чаю. Штори запнуті. Запах такий, немов кімнату не провітрювали цілу вічність.

— Батьку?

— Заходь, мій хлопчику.

Оскар увійшов до кімнати й зачинив за собою двері. Очі довго звикали до напівтемряви. Він би із задоволенням підійшов до вікна й розсунув штори, щоб впустити чудовий червневий ранок, але батько віддавав перевагу темряві. Оскар зрадів, що Гумбольдт покликав його до себе. Після смерті Елізи батько не показувався на очі.

— Сідай,— указав дослідник на стілець.

Оскар проковтнув клубок у горлі й сів навпроти батька, майже торкаючись його. Таке відчуття, начебто вдарили під дих. Стілець був твердим і незручним. Шкіряна оббивка скрипіла при кожному русі. Підлоговий годинник цокав голосніше, ніж звичайно. Тиша тривала нескінченно, потім Гумбольдт, нарешті, заговорив.

— Ми маємо поговорити про дещо,— тихо сказав він і знову замовк.

— Так? — подався вперед Оскар.

Гумбольдт відкашлявся.

— Від тебе не сховалося те, що останнім часом я іноді усамітнювався.

«Іноді — це ще м’яко сказано,— подумав Оскар.— Скоріше зовсім зникав із виду». Але вголос, природно, нічого не сказав, не хотів перебивати батька.

— Мені потрібен був час подумати. Мене вибили з колії останні події.

— Усе в порядку,— сказав Оскар.— Нам її теж дуже не вистачає.

Гумбольдт сумно посміхнувся.

— Але тепер настав час приймати важливі рішення.

— Рішення?

Дослідник кивнув.

— Похорон завтра об одинадцятій. Я хочу, щоб ти разом з усіма іншими перевірив, чи є в шафах підходящий одяг. Черевики, сорочки, штани, піджаки. У крайньому разі, потрібно буде купити. Похорон на цвинтарі Веддінг. Потім я замовив стіл у «Старій пошті».— Він зітхнув.— Багато людей не буде. У нас із Елізою невелике коло друзів. Ми воліли проводити час одне з одним і не занадто часто показувалися на публіці. Будуть директор Шпренглер і, звичайно, Юлій Пфефферкорн. І ще кілька друзів і знайомих, яких ви не знаєте. На жаль, мені не вдалося зв’язатися з Гаррі Босуеллом, Максом Пеппером і Римбаулца. Загалом, буде осіб із тридцять.

— Не хвилюйся. Я поговорю з друзями, і ми всім приділимо увагу.

— Добре. Я знав, що можу на тебе покластися.

Дослідник