Закон Хроноса - Томас Тімайєр
— Він випитував тільки дріб’язки. Де ми живемо, над чим працює пан Гумбольдт. Я нічого не вигадував. Звідки ж мені знати, що він Елізу…
— Скільки ти йому винен? — насупився Оскар.
Віллі розплакався.
— Воруши язиком! Скільки?
— П’ятсот…
— П’ятсот чого? Ґудзиків від штанів?
— Золотих марок.
Оскар широко розплющив очі:
— Жартуєш? Віллі, ти ж чудово знаєш, що він шахраює. Як ти дозволив втягнути себе в гру?
— Але це ж не відразу! Спочатку я навіть вигравав. А потім пішла смуга невдач. Борг зростав і зростав… Ну от, а ще й пиво…
Гумбольдт обурено фиркнув.
— Геть із моїх очей, хлопче. Я більше не хочу тебе бачити,— утомлено сказав він.
Віллі розвернувся й пішов за жандармом, який його привів.
Гумбольдт відкашлявся.
— Тепер ми маємо зібрати тут усі докази. Оскаре, віддай пану Обендорферу пістолет.
— Пістолет? — обернувся до юнака комісар.
Оскар вийняв зброю та гільзу з сумки й обережно поклав на стіл. При світлі ламп холодна сталь блищала як скло.
Обендорфер розглянув пістолет ближче й присвиснув.
— Сюди, хлопці! Таке не щодня побачиш,— він підняв зброю й роздивився з усіх боків.— Що в нас тут? Маузер, тип С-96. Не знаю такого. Напевно, прототип. Ану ж бо, Еріху, подивися, чи немає там серійного номера?
Жандарм наблизився й покрутив пістолет у руках.
— Еріх — наш експерт,— пояснив комісар.— Він знає всі марки й усі моделі. Закладаюся, ти такого ніколи не бачив, га?
— Точно, пане комісар. Штука справді унікальна.
— Таку зброю не просто роздобути,— задумався Гумбольдт.
Експерт похитав головою.
— Мабуть, це прототип. Виробники бережуть такі екземпляри, як золоті яйця. Дістати таку річ можна, тільки підключивши впливових людей. Звідки він у вас?
— Берінгер упустив, коли тікав.
Комісар здивовано підняв брову.
— Що ж, гадаю, можемо вважати, що в Берінгера є гарний приятель у компанії «Маузер». Можливо, він навіть налагодив контакти з командуванням армією. Дивно. Просто дивно! — Обендорфер задумливо потер підборіддя.— У мене таке відчуття, що за всім цим ховається щось набагато більше. Справа набуває політичного забарвлення.
Поки він це говорив, його помічник перевірив магазин і вийняв звідти останню кулю. Він порівняв її з гільзою, що її Оскар поклав на стіл, і присвиснув. Юнак подався вперед, щоб краще роздивитися.
— Гляньте, пане комісар,— підсунув він докази Обендорферу.— Вам вони нічого не нагадують?
Комісар підніс предмети до світла й уважно оглянув кожний міліметр.
— Дідько мене забирай! — пробурмотів він.— Невже це те, що я думаю?
Еріх кивнув.
— У чому справа? — підійшов Гумбольдт.
Обендорфер криво посміхнувся.
— Не було б щастя, так нещастя допомогло, пане Гумбольдт. Ваша знахідка вивела нас на дуже гарячий слід.— Він підняв пістолет і патрон.— Природно, нам доведеться перевірити все в лабораторії, але я впевнений, що перед нами зброя, з якої був убитий наш шановний імператор і його дружина.
27Тієї ж ночі…
На вулиці було темно, вирувала гроза. Вітер розгойдував дерев’яні стіни лісової хатини й так свистів під дахом, що здавалося, хоче підняти будинок у повітря.
Оскар схилився над книгою в кутку під газовим світильником і намагався зосередитися на оповіданні. Але з голови не виходили події минулого дня. Втеча Берінгера, зрада Віллі й відкриття комісара Обендорфера. Занадто багато, щоб усе зрозуміти. Виходить, Берінгер не тільки в Гумбольдта стріляв, він ще й імператора вбив. Але чому? Ватажок зграї досить хитрий, звичайно, але він не терорист. Навіщо вбивати імператора? Гумбольдт переконаний, що Берінгер діяв не сам, а виконував чиєсь замовлення. І хто б не був замовником, він уже знав, що замах на дослідника зазнав невдачі. Що тепер? Що потрібно цьому невідомому? А якщо він не сам? Можливо, замішана ціла група. Невже Гумбольдт представляє для них загрозу? І якщо так, то чому? А раптом хтось виявляє цікавість до машини часу?
Питання за питанням.
Тепер, коли супротивники знають, що існує велика машина, вони, напевно, спробують прибрати її до рук. Гумбольдт вирішив цілодобово не зводити з неї очей, і Оскарові випала черга чергувати першим. Він тут до опівночі, а потім його змінить батько.
Які неприємності їх підстерігають?
Щільніше загорнувшись у вовняну ковдру, він спробував стежити за пригодами Леонарда й Тома Оутрама в пошуках народу туманів. У романі розповідалося про скарб, про вогненно-червоні коштовні камені, які охороняло чудовисько, що пожирає людей. Книгу написав Генрі Райдер Хаггард і називалася вона «Копальні царя Соломона».
До нього пригорнулася Вілма. Вона зарилася дзьобом у пір’я й міцно спала. Оскар і сам відчував, що втомився, але спати було не можна. Він глянув на годинника й відзначив, що терпіти залишилося всього лише півгодини.
Хатина знову затремтіла від пориву вітру й дощу, на дах посипалися гілки й листя. Удалині почувся гуркіт грому.
— Що за ніч,— похитав головою Оскар.— Якби я не знав, де я, вирішив би, що потрапив на шабаш відьом. Як ти можеш так спокійно спати? Добре, нумо ж я розімну ноги й подивлюся, чи все в порядку. Ти спи, я сам з усім упораюся.
Він ніжно погладив Вілму по голові, підвівся й покульгав до Герона, засунувши руки в кишені. Права нога затекла від сидіння.
Маленький робот, як завжди, стояв на посту в носовій частині машини часу й байдуже дивився на юнака.
Напевно, був зайнятий якимись складними математичними обчисленнями. Можна подумати,