Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Мені стало ясно, що веслувати не можна. Але як же я міг тоді сподіватися добратись до берега?

Хоч який я був переляканий, але все-таки не розгубився й почав обережно вичерпувати своєю морською шапкою воду з човника. Потім, стежачи за його ходом, я постарався збагнути, чому він так легко ковзає по хвилях. Я помітив, що кожна хвиля зовсім не така рівна й гладка, як здається з берега або з борта корабля. Швидше вона схожа на ланцюг нерівних горбів з гострими вершинами, схилами й долинами. Човник, лавіруючи, сам обирав, так би мовити, найзручніший шлях, уникаючи крутих схилів і урвистих високих гребенів хвилі.

«Прекрасно, — вирішив я. — Отже, треба тільки спокійно лежати і не порушувати рівноваги. Але, вибравши слушну нагоду, можна іноді трохи й повеслувати до берега».

Так я й зробив. Лежачи на ліктях, хоч було це дуже незручно, я час од часу загрібав веслом ї спрямовував човник до острова.

Це була нудна, повільна робота, проте я досяг деяких успіхів. Пливучи повз Лісистий мис, я побачив, що хоч і не можу ще причалити, але все-таки підплив до берега на кількасот ярдів. Я побачив зелені верхівки сосен, які злегка погойдувалися в ранковому бризі, і уже був певен, що причалю до одного з найближчих мисів.

Час ішов, і мене почала мучити спрага. Сонце пекло і сліпучо виблискувало тисячами своїх відблисків у хвилях. Бризки морської води висихали в мене на обличчі, і навіть губи мої вкрилися шаром солі. Горло у мене пересохло, голова боліла. Дерева на березі були вже так близько і так вабили своєю прохолодою! Але течія стрімко пронесла мене повз мис. Переді мною знов відкрилося безкрає море, і те, що я в ньому побачив, одразу змінило всі мої плани.

Менш ніж за півмилі попереду мене ішла під вітрилами «Іспаньйола». Безперечно, мене помітять і підберуть! Спрага так мучила мене, що я навіть не знав, радіти цьому чи засмучуватись. А втім, я не довго розмірковував над цим питанням, бо скоро мене охопило почуття невимовного подиву: «Іспаньйола» йшла під гротом[32] і двома кліверами[33]. Її надзвичайної краси сніжно-білі вітрила яскраво сріблились на сонці. Спочатку, коли я її помітив, вітер надимав усі її вітрила й вона тримала курс на північний захід. Я подумав, що люди на її борту вирішили обійти острів і повернутися до місця колишньої стоянки. Потім вона все більше й більше почала ухилятися на захід, і в мене майнула думка, що мене помітили і хочуть підібрати. Але раптом вона повернулася до вітру і безпорадно зупинилася з обвислими вітрилами.

«От йолопи, — подумав я, — мабуть, обидва п'яні до нестями».

Доброго прочухана завдав би їм капітан Смоллетт за таке керування судном.

Тим часом шхуна обернулася, взяла інший галс, пройшла, надимаючи вітрила, майже хвилину і знову стала носом до вітру, завмерши на місці. Так повторювалося кілька разів. «Іспаньйола» повертала в різні боки: на північ, південь, схід і захід, плескаючи парусами і безперервно стаючи на той самий курс. Очевидно, судном ніхто не керував. Але якщо це так, то куди ж поділися пірати? Одне з двох: або вони зовсім п'яні, або ж кинули шхуну. Якщо я попаду на борт, то, можливо, мені пощастить повернути «Іспаньйолу» її капітанові.

Течія несла човник і шхуну з однаковою швидкістю. Але шхуна так часто змінювала галси і так часто зупинялася, що майже не посувалася вперед. Якби я тільки міг сісти й веслувати, то, без сумніву, наздогнав би її. Це було дуже спокусливо. Жага нових пригод охопила мене, а згадка про діжку з прісною водою біля каюти подвоїла мою сміливість.

Я трохи підвівся, і мене відразу облило хвилею. Але я не відмовився від свого наміру і, зібравши всі сили, почав веслувати до ніким не керованої «Іспаньйоли». Одного разу мене так залило, що я з переляку зупинився й почав вичерпувати воду. Та незабаром я призвичаївся до човника й так обережно скеровував його серед хвиль, що мене тільки зрідка били по лицю клоччя морської піни.

Я швидко наздоганяв шхуну і міг уже бачити мідь румпеля[34], який виблискував на поворотах. Пірати, мабуть, втекли з корабля. А якщо не втекли, значить, сплять унизу п'яні. як ніч. Там я замкну їх і зможу хазяйнувати на шхуні, як мені заманеться.

Найгірше було, коли шхуна зупинялася; часто відхиляючись од курсу, вона все-таки йшла на південь. Але щоразу, коли вона відхилялася, вітрила її починали плескати, а потім знову надимались.

Як я вже казав, для мене такі зупинки шхуни були найгірші, бо, незважаючи на її безпорадний вигляд, оглушливе плескання її вітрил і гуркіт блоків, що котилися по палубі, «Іспаньйола» віддалялась од мене не тільки через течію, але й тому, що вона дуже дрейфувала.

Нарешті мені пощастило. Вітер на кілька хвилин ущух, і течія повернула шхуну до мене кормою. Крізь відчинене віконце каюти я побачив лампу над столом, яка горіла, хоча уже давно настав день. Грот висів, мов прапор. Шхуна рухалась лише по течії. Я трохи відстав од неї. Але тепер, подвоївши зусилля, міг знову швидко наздогнати її.

Я вже був біля шхуни за якихось сто ярдів, коли вітер раптом знову напнув її вітрила. Шхуна повернула на лівий галс і знову помчала по хвилях, ковзаючи, мов ластівка.

Я зовсім впав у розпач. Але мій відчай незабаром змінився надією. Шхуна зробила коло і попливла просто на мене. Відстань між нами зменшилась удвоє, потім на дві третини і нарешті на три чверті. Я побачив, як пінилися хвилі під її бортами. З мого маленького човника вона здавалася мені величезною.

Раптом я зрозумів, яка небезпека мені загрожувала. Шхуна швидко насувалася на мене. Часу на роздуми не лишалося, треба було негайно діяти і рятуватися. Човник мій злетів на гребінь хвилі, коли ніс шхуни прорізав сусідню. Бушприт уже навис у мене над головою. Я скочив на ноги й підстрибнув, зануривши човник у воду. Однією рукою я схопився за верхній кінець бушприта, а нога моя потрапила між штагом[35] і брасом[36]. Завмерши від жаху, я повис у повітрі. Знизу почувся легкий удар. Стало ясно, що шхуна потопила мій човник і що будь-який відступ з «Іспаньйоли» для мене тепер відрізано.

Розділ XXV

Я СПУСКАЮ «ВЕСЕЛОГО РОДЖЕРА»

Тільки-но я встиг злізти на бушприт, як тріпотливий клівер оглушливо ляснув, мов гарматний постріл,