Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

— Гаразд, — сказав я, — відріжу. Але на вашому місці». почуваючи себе так погано, я, перед смертю спробував би покаятися.

— Покаятися? — спитав він. — У чому?

— Як це в чому? — вигукнув я. — Ви ще питаєте! А хто мене тільки-но питав про мертвих? Ви порушили свій обов'язок! Ви жили в розпусті, в брехні і крові. Ось біля ваших ніг лежить людина, яку ви вбили, а ви ще питаєте, в чому вам каятись! Ось у чому, містере Гендс!

Я трохи розпалився, бо думав про скривавлений ніж, який він сховав за пазуху. Але Гендс у відповідь тільки ковтнув вина і несподівано заговорив повчальним тоном.

— Тридцять років, — сказав він, — я блукав по морях. Бачив усе: добре й погане, штилі й шторми, голод і спрагу, бійку на ножах. Чого тільки я не бачив на своєму віку! Але, повірте, ніколи я ще не бачив, щоб з добра виходило добро! Той, хто вдарив перший, той і буде правий. Мертві не кусаються. Оце й уся моя віра. Амінь!.. А тепер, — додав він, раптом змінюючи тон, — досить базікати про ці дурниці, приплив уже давно працює на нас. Слухайте мою команду, капітане Гокінс, ми скоро причалимо до берега в бухті.

Та й справді, нам лишалося пройти не більше як дві милі. Але плавання це було нелегке. Треба було добре керувати шхуною, бо вхід у Північну бухту виявився не тільки вузький і мілкий, але й дуже покручений. Та я був добрий і вправний виконувач, а Гендс — бездоганний лоцман. Ми лавірували так уміло, обминаючи мілини, що було приємно дивитися.

Щойно ми поминули обидва миси, як нас з усіх боків оточила земля. На берегах Північної бухти росли такі ж густі хащі, як і на берегах Південної. Але сама бухта була вужча, довша і нагадувала скоріше гирло річки. Просто перед нами на південному краї бухти виднівся напівзогнилий кістяк розбитого корабля. То було велике трищоглове судно. Воно так довго пролежало тут, що геть вкрилося водоростями. На його палубі росли дрібні кущі, вкриті яскравими квітками. Видовище було досить похмуре, але це свідчило, що бухта ця може бути спокійною стоянкою.

— Чудово! — сказав Гендс. — Погляньте отуди — дуже підходяще місце для причалу. Чистий пісочок, затишок, дерева навкруги і отой квітничок на старому кораблі.

— А чи зможемо ми потім знятися з мілини? — спитав я.

— А чому ж ні? — відказав він. — Треба тільки під час відпливу занести канат на той берег, обкрутити його навколо отієї великої сосни, кінець притягнути сюди і намотати на кабестан. А потім чекай припливу. Коли він прийде, накажи всій команді разом ухопитися за канат і тягнути. І шхуна сама зійде з мілини, як молода красуня… А тепер, синку, не лови гав. Ми близько від мілини, а корабель іде занадто швидко. Трохи праворуч… Так… Тримай… Праворуч… Трохи ліворуч… Тримай… Тримай!..

Гендс командував, а я поспішно виконував його накази. Раптом він гукнув:

— Крутіше, кермо на борт, мій любий!

Я щосили наліг на кермо, і «Іспапьйола», круто повернувши, підійшла кормою до лісистого берега.

Захопившися цим останнім маневруванням, я забув, що треба пильно стежити за боцманом. Мене цікавило тільки одне: коли шхуна човгне своїм днищем по піску. Я забув, що загрожувало мені, і, перехилившись через правий борт, дивився, як вирувала вода під носом шхуни. Безперечно, я загинув би, коли б якась раптова занепокоєність не примусила мене обернутися. Чи то я почув якийсь шелест, чи то тінь майнула перед моїми очима, а чи просто в мені прокинувся якийсь інстинкт, схожий до кошачого, але, обернувшись, я побачив Гендса. Він був уже зовсім недалеко від мене з кинджалом у правій руці.

Ми глянули один на одного, і обидва голосно закричали. Я закричав з переляку, він — з люті, немов оскаженілий бик. Він кинувся вперед, на мене. Я відскочив убік і випустив з рук румпель, який ударив Гендса в груди. Це врятувало мені життя.

Не встиг він опам'ятатись, як я вже вибрався з того куша, де він мене захопив. У моєму розпорядженні була тепер уся палуба. Зупинившись біля грот-щогли, я витяг з кишені пістолет, націлився в Гендса, коли він знову почав підходити до мене, і натиснув на собачку. Курок клацнув, але пострілу не було: корок біля запалу підмок. Я прокляв себе, за свою неакуратність. Чому я раніше не оглянув та не перезарядив пістолети?.. Адже часу в мене було більше ніж досить! Тоді б я не стояв, як тепер, беззахисний, наче вівця перед різником.

Незважаючи на свою рану, Гендс пересувався напрочуд швидко. Сивувате волосся спадало йому на обличчя, яке налилося кров'ю від люті й напруги. Я не встиг вихопити другий пістолет, та й не пробував це зробити, бо гадав, що він теж мокрий. Одне було ясно: треба ухилятися від Гендса, бо інакше він зажене мене на ніс і вб'є там, як щойно мало не вбив на кормі. Один удар ножем з закривавленим дев'яти— чи десятидюймовим лезом — і всьому кінець. Я обхопив руками товсту грот-щоглу і під її захистом чекав нападу, напруживши кожен мускул.

Побачивши, що я збираюсь бігати навколо щогли, Гендс зупинився. Кілька хвилин ми стежили один за одним. Гендс удавав, що от-от кинеться на мене справа або зліва. І я кожного разу відхилявся або вправо, або вліво. Ця боротьба скидалася на гру, що в неї я частенько грав удома, бігаючи навколо скель біля затоки Чорного Горба. Але, звісно, під час гри моє серце ніколи не калатало так сильно, як тепер. Моїм противником у цій грі був чоловік літній, до того ж сильно поранений у стегно, і я мав усі шанси на виграш. Я трохи осмілів і навіть почав міркувати, чим може закінчитися наша гра. Зрозуміло, я міг протриматися довго, але сподіватися на остаточний порятунок не міг.

Поки ми кружляли навколо щогли, «Іспаньйола» несподівано врізалась у пісок. Від поштовху вона помітно лягла набік. Палуба стала під кутом у сорок п'ять градусів, і через жолоби ринув потік води, який утворив на палубі біля больварка велику калюжу.

Ми обидва втратили рівновагу й обидва покотилися, майже обнявшись, до жолобів. Труп пірата в червоному ковпаку з розкинутими руками теж полетів за нами. Я вдарився головою об ногу боцмана так сильно, що зуби в мене клацнули. Та,