Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Укріпивши румпель, я зійшов униз і взяв з своєї скриньки шовкову хустку, яку подарувала мені мати. З моєю допомогою Гендс перев'язав цією хусткою глибоку криваву рану на стегні. Трохи поївши та випивши горілки, він помітно повеселішав. Сів пряміше, почав говорити голосніше, виразніше і взагалі мав вигляд тепер зовсім іншої людини.

Віяв попутний бриз. Шхуна мчала, мов птах. Краєвиди на березі швидко змінювалися. За пагорбами пішли плоскі піщані низини, вкриті карликовою сосною. Незабаром ми пропливли повз скелястий мис, що височів на самому північному краю острова.

Мені подобалося керувати кораблем. Настрій у мене був чудовий. Я втішався чудовою сонячною погодою і мальовничими берегами. Мене вже не мучили ні спрага, ні голод, ні докори сумління за дезертирство з блокгауза, бо мені пощастило оволодіти тепер шхуною. На більше не можна було й сподіватись. Але мене непокоїв погляд боцмана, який пильно стежив за всіма моїми рухами на палубі, і дивна посмішка, що не зникала з його уст. У цій химерній посмішці старого моряка відчувалося не тільки страждання і слабість, але й ще щось притамоване і зловісне. Я працював, а він посміхався лукаво і стежив, стежив, стежив за мною.

Розділ XXVI

ІЗРАЕЛЬ ГЕНДС

Вітер, немов бажаючи догодити нам, з південного перетворився на західний. Ми легко змогли пройти від північно-східного краю острова до Північної бухти. Якоря в нас не було, а тому ми побоювались увійти в бухту одразу й чекали припливу. Час тягнувся повільно. Боцман навчав мене, як треба зупиняти корабель. Нарешті, після багатьох спроб, я спромігся зробити це, й ми обидва почали мовчки снідати.

— Капітане, — звернувся він до мене, знову так само неприємно посміхаючись, — тут лежить мій давній товариш, О'Брайєн. Може, ви його викинете за борт? Я взагалі не дуже перебірливий у таких речах. Сумління мене не мучить, що я відправив його до бога в гості. Але, по-моєму, він не дуже прикрашає наш корабель. А як по-вашому?

— У мене на це не вистачить сили. І взагалі така робота мені не до смаку. Хай собі лежить, — відповів, я.

— Нещасний корабель оця «Іспаньйола», Джім! — підморгнув він мені. — Скільки людей загинуло на цій «Іспаньйолі» і скільки бідолашних моряків померли відтоді, як ми з вами відпливли з Брістоля! Я не пам'ятаю, щоб коли-небудь так не щастило. І О'Брайєн, бач, помер — адже він справді помер? Я людина темна, а ти вмієш читати й рахувати. Скажи мені прямо, без викрутасів: мертвий так і лишиться мертвим чи колись іще може воскреснути?

— Ви можете вбити тіло, містер Гендс, але не дух, — сказав я. — Ви повинні б це знати. О'Брайєн зараз живе і стежить за нами з того світу.

— Ах! — зітхнув він. — Шкода! Отже, виходить, я тільки змарнував свій час? А втім, духи, по-моєму, великої шкоди заподіяти не можуть. Я мав справу з духами, Джім. А тепер, Джім, я попросив би вас зійти вниз у каюту і принести мені… Хай йому чорт, я забув, що мені треба… Ага, пляшечку винця, Джім. Та тільки не горілки, горілка занадто міцна для моєї голови.

Вагання боцмана здалося мені підозрілим. А ще підозрілішим було те, що він хотів вина, а не горілки. Очевидно, то був тільки привід, щоб випровадити мене куди-небудь з палуби. Але для чого — я не міг збагнути. Гендс уникав дивитися мені в очі. Він дивився то на небо, то на тіло О'Брайєна. З його посмішки, під час якої він навіть кінчик язика висовував з рота від надміру хитрості, а також з тону його голосу і дитина добрала б, що він щось надумав. А проте я нічим не пня ним своїх підозр: перехитрити таку людину, як Гендс, було не важко.

— Вина? — перепитав я. — Чудово. А вам якого, білого чи червоного?

— Та це мені байдужо, братику, — відказав він. — Аби міцне та в достатній кількості.

— Гаразд, — відповів я. — Я принесу вам портвейну, містер Гендс. Тільки його доведеться пошукати.

Я збіг униз, навмисне грюкаючи черевиками якомога гучніше. Потім зняв черевики, тихо прокрався запасним коридором у кубрик, там піднявся по трапу й обережно визирнув з люка на палубу. Боцман ніколи не здогадався б, що я за ним стежу. А проте я вжив усіх заходів, щоб не привернути його уваги. І з першого ж погляду я впевнився, що всі мої підозри цілком підтвердилися.

Гендс підвівся рачки. Хоча поранена нога завдавала йому, очевидно, великого болю — я чув, як він стогнав, — проте він досить швидко поповз по палубі, добрався до водостоку, біля якого лежав скручений у кільце канат, і витяг звідти довгий ніж, або, точніше, короткий кинджал, по саму рукоятку окрашений кров'ю. Він оглянув його, випнувши нижню щелепу, помацав лезо і, сховавши ніж за пазуху, поповз назад на своє місце.

Я взнав усе, що мені було треба: Ізраель може рухатись, і він має зброю. Коли він постарався випровадити мене з палуби, значить, він хоче позбутися мене. Що хотів вігі робити далі — чи сподівався добратися від Північної протоки через увесь острів до піратського табору, чи збирався почати стріляти з гармати, закликаючи товаришів на допомогу, — цього я, звичайно, знати не міг.

Тільки в одному я міг звіритися на Гендса, бо тут у нас були спільні інтереси, — у врятуванні шхуни. Ми обидва хотіли привести корабель у безпечне місце, звідки його потім можна було б вивести без особливих труднощів і риску. Поки це ще не зроблено, життя моє в безпеці. Розмірковуючи, я не гаяв часу: швидко пробрався назад до каюти, узяв черевики, знайшов пляшку вина і, захопивши її, повернувся на палубу.

Гендс лежав на тому самому місці, де я його залишив. Нерухомо, наче тюк. Очі його були примружені так, ніби через слабість він не міг витримати денне світло. Він глянув на мене, спритно, звичним жестом відбив шийку пляшки й одним духом спорожнив її майже до дна, сказавши своє улюблене:

— Ось де справжнє щастя!

Потім, трохи перепочивши, витяг з кишені плитку жувального тютюну і попросив мене відрізати йому шматочок.

— Будь ласка, відріжте, — сказав він. — Бо ж у мене немає ножа, а коли б був, то нема сили орудувати ним. Ех, Джім, Джім, зовсім я