Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Рани капітана були хоча й болючі, але не небезпечні: його внутрішні органи майже не були пошкоджені. Перша куля, куля Джаба Андерсона, пробила йому лопатку і трохи зачепила легені. А друга влучила в литку і порвала зв'язки.
Лікар запевнив, що капітан зовсім одужає, але кілька тижнів він не повинен ні ходити, ні ворушити рукою і, по змозі, навіть не розмовляти.
Випадковий поріз у мене на щоці виявився просто дрібницею. Лікар Лайвсі заліпив його пластиром і на додачу ніжно посмикав мене за вухо.
Пообідавши, Сквайр ї лікар сіли біля капітана і почали радитися. Нарада закінчилась вже після дванадцятої годний дня.
Лікар надів капелюх, взяв пістолети, засунув за пояс кортик, поклав у кишеню карту, повісив через плече мушкет і, перелізши через частокіл з північного боку, швидко зник у лісі.
Ми з Греєм сиділи в далекому кутку блокгауза, щоб не чути розмови наших старших. Побачивши, що робить лікар, Грей так сторопів, що вийняв з рота люльку і забув її взяти знову в рот.
— Хай йому чорт! — вигукнув він. — Чи не збожеволів доктор Лайвсі?
— Не думаю, — відповів я, — з нас усіх він збожеволіє останній.
— Ну, братику, — сказав Грей, — якщо це так, тоді збожеволів я.
— А по-моєму, — відповів я, — лікар просто має щось їм думці, і коли я не помиляюсь, він пішов на побачення з Беном Ганном.
Як це й підтвердилося потім, я мав слушність.
Тим часом спека в блокгаузі ставала нестерпною. Пісок на подвір'ї розжарився на південному сонці, і в голові моїй почали народжуватися фантастичні думки. Уявіть собі, що я почав заздрити лікареві, який ішов у прохолодному лісі, слухав співи птахів і насолоджувався запахом сосен, тоді як я пікся на цій триклятій жаровні, де пахло кров'ю, де лежали мертві.
Огида, яку викликала в мене наша фортеця, була майже такою ж великою, як і страх.
Поки я мив підлогу і чистив піском посуд, мене дедалі більше проймала заздрість до лікаря і непереборна відраза до цього місця. Нарешті я випадково опинився біля мішка з сухарями. Мене ніхто не бачив. І я почав готуватися до втечі: набив сухарями обидві кишені своєї куртки.
Ви можете назвати мене божевільним, і, звичайно, задум мій був безрозсудним і одчайдушно рискованим. Але я вирішив викопати його, вживши всіх запобіжних заходів. Сухарів вистачить мені принаймні до кінця наступного дня.
Потім я узяв два пістолети. Кулі і порох були в мене давно, і я почував себе добре озброєним.
По суті план мій був не такий уже й поганий. Я хоті» дістатися піщаної коси, що відокремлювала бухту від моря на сході, знайти білу скелю, яку я помітив напередодні ввечері, і подивитися, чи не там сховано човен Бена Ганна. Безперечно, це варто було зробити. Але, знаючи, що мене не відпустять з блокгауза, я вирішив утекти. Зрозуміло, так робити не слід було б, але ж я був іще хлопчаком і не міг вгамувати свого бажання.
Скоро для втечі випала слушна нагода. Сквайр і Грей допомагали бинтувати капітана. Шлях був вільний. Я переліз через частокіл і зник у хащі. Перш ніж помітили мою відсутність, я відійшов уже так далеко, що не міг почути ніяких криків.
Цей мій другий несподіваний вибрик був ще гірший за перший, бо захищати блокгауз лишилися тепер тільки двоє здорових людей. Проте так само, як і вперше, мені пощастило, і я дуже сприяв урятуванню нас усіх.
Я пішов до східного берега острова, бо не хотів з'являтися на тому боці коси, що виходив до моря і де мене могли побачити з шхуни. День уже схилявся надвечір, хоч сонце стояло ще високо. Продираючись крізь хащу, я чув не тільки віддалений гуркіт прибою, але й шелест гілок та листя, — отже, з моря віяв досить сильний вітер. Незабаром стало прохолодніше. Я вийшов на узлісся і побачив перед собою синій сліпучий простір моря і прибій, що піняво розбивався біля берега.
Я ніколи не бачив, щоб море біля Острова Скарбів було спокійне. Навіть у тиху погоду, коли рівна блакитна поверхня океану лежала нерухомо під яскравим сонцем, величезні вали з гуркотом котилися на цей берег удень і вночі. Грім прибою було чути всюди на острові, від нього нікуди було сховатись.
Я йшов уздовж берега, з насолодою прислухаючись до шуму моря; потім я вирішив, що вже досить далеко зайшов на південь, і почав повзти під захистом густого чагарника вгору, на хребет коси.
Позаду мене було відкрито морс, попереду — бухта. Сильний вітер з моря почав поволі слабшати, його заступили мінливі повітряні течії з півдня і південного сходу, що приносили густі хмари туману. Протока, захищена Островом Скелета, здавалася такою ж спокійною і свинцево-тьмяною, як і в той день, коли ми вперше її побачили. «Іспаньйола» вся, від ватерлінії до верхівки щогли, де повис чорний піратський прапор, віддзеркалювалася в нерухомій воді.
Біля корабля я побачив човен. Сільвер — його б я пізнав з будь-якої відстані — сидів на кормі на офіцерському місці і розмовляв з двома піратами, які перехилилися до нього через борт корабля. В одного з них, безперечно в того самого негідника, який недавно перелазив через частокіл, на голові був червоний ковпак. Вони про щось розмовляли і сміялись, але мене відділяла од них ціла миля, і тому я не міг розібрати жодного їхнього слова. Раптом до мене долинув страшний нелюдський крик. Спочатку я злякався, але потім пізнав голос Капітана Флінта, папуги. Мені навіть здалося, що я побачив барвистого птаха на плечі його хазяїна.
Човен відчалив од шхуни й попрямував до берега, а пірат у червоному ковпаку і його товариш пішли в каюту.
Сонце сховалося за Підзорною Трубою, туман погустішав, почало швидко смеркати. Я зрозумів, що не можна втрачати й хвилини, якщо я хочу знайти човен сьогодні.
Біла скеля чітко вирівнялася на косі серед чагарника, але була ще досить далеко, і я згаяв чимало часу, щоб добратися до неї. Мені частенько
