Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Врятувала мене швидкість, бо призначений мені удар ножа влучив на півфута нижче мого тіла. Розгніваний цією невдачею, Ізраель Гендс дивився на мене знизу вгору, широко й здивовано розкривши рота.
Скориставшися з цього перепочинку, я негайно перезарядив пістолет. Потім для більшої певності витяг і почав перезаряджати й другий пістолет.
Гендс, помітивши, що я роблю, зрозумів, мабуть, що становище його погіршало. Трохи повагавшись, він з трудом ухопився за ванти і, тримаючи ніж у зубах, поліз до мене. Ліз він дуже повільно, ледве підтягуючи поранену ногу й голосно стогнучи від болю. Я встиг приготувати обидва пістолети, перш ніж він просунувся на третину відстані, що нас розділяла. І тоді, тримаючи по пістолету в кожній руці, я заговорив до нього.
— Ще один крок, містере Гендс, — сказав я, — і я розтрощу вам голову! Мертві не кусаються, як вам відомо, — додав я посміхаючись.
Гендс одразу ж зупинився. З його обличчя я зрозумів, що він щось обмірковує, але так важко й повільно, що я, почуваючи себе в безпеці, голосно розреготався. Нарешті, кілька разів проковтнувши слину, він заговорив. На обличчі в нього був усе той же вираз остаточної розгубленості. Він витяг з рота ніж, який заважав йому говорити, але з місця не рушив.
— Джім, — почав він, — ми обидва заплутались, і ви і я, і нам треба миритись. Я наздогнав би вас, якби не той поштовх. Але мені завжди не щастить, завжди! Не дам я собі ради, доведеться мені, старому морякові, поступитися вам, Джім, корабельному юнзі.
Я насолоджувався його словами і радісно реготав, немов півень на сідалі. Та раптом він махнув правою рукою, і щось просвистіло в повітрі мов стріла. Я відчув удар і сильний біль. Плече моє було прибите до щогли. Від жахливого болю й несподіванки зовсім несвідомо я натиснув обидва курки. Мої пістолети вистрілили і випали у мене з рук. Але впали не тільки вони: глухо простогнавши, боцман випустив з рук ванти і полетів стрімголов у воду.
Розділ XXVII
«ПІАСТРИ!»
Через те що шхуна нахилилася, щогли звисали над водою, а з мого сідала на реї я бачив під собою тільки поверхню затоки. Гендс, який здерся на щоглу значно нижче мене, впав недалеко від корабля між мною і больварком. Bin тільки один раз виринув у скривавленій піні і зник назавжди. Крізь тиху прозору воду я бачив, як він лежить на чистому піщаному дні під тінню шхуни. Кілька рибок майнуло біля його тіла. Іноді від хвильок на поверхні води мені здавалося, що він ворушиться і намагається підвестись. Але він подвійно мертвий: застрілений і потоплений — і мав стати здобиччю риб саме на тому місці, де готував загибель мені.
Це видовище сповнило мене жахом. Усе замиготіло перед моїми очима. Кров гарячим потоком текла у мене по спині і грудях. Ніж, який прибив моє плече до щогли, палив мене, наче розпечене залізо. Але мене лякав не фізичний біль, це я стерпів би спокійно, — лякала мене думка про те, що я можу впасти з реї в тиху зелену воду, де лежить мертвий боцман.
Обома руками я так міцно вчепився за рею, що пальцям стало боляче. Я заплющив очі, щоб не бачити небезпеки. Поволі в голові моїй прояснилось, серце почало битися рівніше, і я опанував себе.
Насамперед я хотів витягти ніж з рани. Та чи він засів дуже глибоко, чи то в мене мужності не вистачало, — так чи інакше, але я відмовився від цієї спроби. Я тремтів усім тілом. І, як це не дивно, саме це тремтіння допомогло мені: ніж, який тримався більше на шкірі, вислизнув з рани. Кров, зрозуміло, почала текти дужче, але зате я майже звільнився, хоча мій одяг був ще прибитий ножем до щогли.
Сильно рвонувши, я звільнився зовсім і поспішно зліз по вантах правого борту, бо ніяка сила не примусила б мене спуститися по цих самих вантах, з яких тільки-но зірвався Ізраель Гендс.
Я спустився вниз, у каюту, і як міг перев'язав собі рану. Вона дуже боліла й кровоточила, проте була зовсім безпечна і майже не заважала мені ворушити рукою. Тепер я насправді був цілковитим господарем корабля, і мені захотілося звільнитися від останнього пасажира — мертвого О'Брайєна.
Він скотився, як я вже казав, до больварка і лежав там потворною, незграбною лялькою — щось схоже на людину, такого ж розміру, але позбавлену кольору й привабливості життя. Впоратися з ним було неважко — за час своїх трагічних пригод я уже звик до мерців і перестав їх боятись. Я підняв його за пояс, наче мішок з висівками, і перекинув через борт. Він впав у воду з шумним плеском. Червоний ковпак злетів у нього з голови і поплив. Через кілька хвилин О'Брайєн лежав на дні поруч з Ізраелем Гендсом, ворушачись при кожному русі води. О'Брайєн, незважаючи на свою молодість, був зовсім лисий. Він лежав, поклавши голову на коліна своєму вбивці, а навколо їхніх трупів сновигали верткі рибки.
Я лишився на шхуні сам. Щойно почався відплив. Сонце стояло вже так низько, що тіні сосен з західного берега простяглися через бухту і досягли палуби «Іспаньйоли». Повіяв вечірній бриз, і хоч зі сходу бухту захищав пагорб з двома вершинами, троси почали гудіти, а вітрила — гойдатись і плескати.
Розуміючи, що кораблеві може загрожувати небезпека, я згорнув і спустив клівери на палубу. Але грот завдав мені багато клопоту. Коли судно нахилилося, гік перекинувся за борт, і його кінець та футів два грота навіть занурились у воду. Це ще збільшило небезпеку. Шкоти так натяглися, що я боявся доторкнутися до них. Тоді я витяг ніж і перерізав фали[38]. Гафель[39] одразу спустився, і полотно, надимаючись, лягло на воду. Підтягти нірал[40] я не зміг, хоч як намагався, Ну що ж, мені нічого більше не лишалось, як покинути «Іспаньйолу» напризволяще. Адже я й сам був кинутий напризволяще.
Тим часом у бухті сутеніло. Останні промені сонця, пробившися крізь дерева,
