Закон Хроноса - Томас Тімайєр

Гумбольдт уже стояв біля дверей.

— Елізо?

Ніхто не відповів. Підійшов Оскар і уважно прислухався.

— Вона там, я чую. Здається, вона співає.

Гумбольдт постукав іще, цього разу більш наполегливо.

— Елізо, ми повернулися. Можна зайти?

Однаково ніякої відповіді.

Дослідник обережно натиснув на ручку дверей. У кімнаті було темно й задушливо. Пахло кіптявою та прянощами. Ставні були зачинені, штори запнуті. Тільки на вівтарі Елізи горіли свічки. Язички полум’я тремтіли від протягу.

Еліза стояла на колінах перед вівтарем і розгойдувалася. Секретер праворуч вона перетворила на щось на кшталт священної скриньки. Там вона зберігала свої молитовники, магічні зілля, суміші й еліксири. Вона прикрасила цей предмет меблів хустками й вишивками зі своєї батьківщини, тому вони й охрестили його вівтарем. Гаїті, батьківщина жінки, розташовувалася біля західної частини острова Еспаньйола в Карибському морі. Дика й первісна країна. Жителі цього краю спеціалізувалися на магії всяких сортів як білій, так і чорній. Еліза була справжньою знахаркою й займалася зціленнями та пророкуваннями. Пісня, що її вона зараз співала, звучала похмуро та зловісно.

Очі жінки були заплющені. Вона відкрила їх, коли відчула присутність гостей.

— Ми повернулися,— повторив Гумбольдт.— Я думав, тобі буде цікаво. Нам багато чого потрібно розповісти.

Вона підвелася й розгладила одяг.

— Ви зголодніли?

Гумбольдт посміхнувся:

— Ти читаєш мої думки.— Він озирнувся: — Що ти тут робиш? Чому зачинені вікна?

— Я намагалася встановити контакт із богами моєї батьківщини,— похмуро відповіла Еліза.— Але їхні думки оповиті хмарами.

— Хіба не завжди так буває?

— Не для мене. Віднедавна вони більше зі мною не розмовляють. Я немовби осліпла. Перепробувала все можливе, але постійно натикаюся на стіну мовчання.

Вона потерла очі. Оскар помітив, що жінка плакала. Дослідник узяв її за руку.

— Ти нічого не хочеш нам розповісти?

— Ні,— відповіла вона.— Усе йтиме своєю чергою, як було визначено від початку часів. Ніщо не може цього змінити.

— Про що ти говориш?

Еліза опустила голову й тихо сказала:

— Про пророцтво.

— Пророцтво?

Жінка кивнула.

— Ти, звісно ж, пам’ятаєш, як ми познайомилися,— сказала Еліза.— Коли ти вперше приїхав на мою батьківщину.

— Природно,— відповів дослідник.— Це було дев’ять років тому,— повернувся він до Оскара й Шарлотти.— Тоді я вирушив у експедицію на Гаїті. Я досліджував місцеву магію, що називається вуду. Через те, що я дуже цікавився цим чаклунством, мені розповіли про Елізу. Вона — мамбо, жриця й була чаклунка. На відміну від чорних, бокорів, вона використовує свої здібності винятково в добрих цілях. Чужоземців рідко запрошують узяти участь у ритуалах, але мені пощастило. Я був присутній на церемонії на честь богині змій Дамбали. Ось там я вперше й побачив Елізу.

Еліза посміхнулася:

— Пам’ятаю, як ти до нас прийшов. Високий, гордий і зарозумілий — такий самий, як і сьогодні. Видно було, що ти не віриш у те, що ми робили.

— Ти маєш рацію,— розсміявся Гумбольдт.— Мені було цікаво, але налаштований я був скептично. Уважав, що все це просто трюки. Щоправда, недовго.

— Я проникла у твої думки. Побачила, що в тебе є невиконані справи. Справи, які потрібно завершити.

— Оскар,— кивнув Гумбольдт.

Шарлотта перевела погляд з Елізи на дядька.

— Ти знав про Оскара?

— Ні,— відповіла жриця.— Але я побачила образ хлопчика в думках Гумбольдта. І не просто тінь. Він був присутній десь на задньому плані, але ніколи не зникав.

— Так вийшло, що я до пуття нічого й не знав,— кивнув Гумбольдт.— Були деякі відомості, на які можна було обпертися. Листи, записи в щоденнику, копія свідоцтва про народження. Зустріч з Елізою підштовхнула мене повернутися до Берліна й почати пошуки.

— І я поїхала з ним,— продовжила Еліза.— Я побачила, що моє місце поряд із цим чоловіком, і зрозуміла, що маю покинути батьківщину. Отже, я вирушила слідом за ним.

— Ось так просто?

— Так просто,— Еліза підійшла до вікна й відсунула штори. Кімнату залило бліде денне світло.— Я просто знала. Мені потрібно супроводжувати цю людину, за однієї умови, звісно.

— Саме так,— погодився Гумбольдт.— Ти сказала, що повернешся до свого народу, коли завдання буде виконано.

— І ти погодився.

— Так,— відповів дослідник. Він помовчав.— Зачекай. То чи не це ти називаєш пророцтвом?

Еліза кивнула.

— А що це за завдання? — В Оскара раптом заканудило в животі. Йому дуже не хотілося почути відповідь.

— У тому-то й уся проблема,— сказала жінка.— Я не можу цього сказати. Поки що не можу. Я ще не знаю, що це. Знаю тільки дату.

— І коли це трапиться?

Еліза підняла голову й подивилася просто в очі

Гумбольдта:

— Завтра.

П’ятниця, 18 червня 1895…

Б ерінгер розглядався довкола. Земля за стайнями лежала перед ним немов на блюдечку. Можна було вільно стріляти в будь-якому напрямку. Добре. Ліс у цьому місці був не таким густим. Навіть озеро можна побачити.

«Багатий будинок,— подумав він.— Тут, напевно, можна щось прихопити. Такий дослідник, як Гумбольдт, напевно, привозить із експедицій незліченну кількість скарбів.

От тільки б погода була трохи кращою. Вчора почався дощ і