Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

— Дурниці! — відповів секретар. — Хуан Яньєс ні до чого поганого досі не був втручений. І ти просто трохи заздриш йому, бо пан виділяє його з-поміж матросів. Краще б наглядали за Таллерте Лайєсом. Між матросів ширяться якісь чутки про адміралову карту. І це, безсумнівно, справа його рук.

Справді, я вже від кількох матросів чув, що адмірал користується якоюсь завороженою картою, але, одверто кажучи, не зважив на це. Що ж до того, як я ставлюся до Хуана Яньєса Кріта, то, можливо, синьйор Маріо каже правду. Мені стає прикро, коли я бачу, як рвучко скидає він капелюха при появі адмірала або стрімголов кидається піднімати яку-небудь загублену паном річ. І коли я чую, як прихильно розмовляє з ним пан, почуття, яке охоплює мене, дуже скидається на заздрощі.

6 жовтня «Санта-Марія» зустрілася з «Пінтою». І Алонсо Пінсон окликнув адмірала. Він запропонував змінити курс на південний захід.

— Бо, — сказав він, — усі прикмети вказують на те, що земля лежить у тому напрямку.

Пан не послухав його порад і неухильно тримався попереднього курсу, бо кораблі зараз несло знову, як і два тижні тому, лише течією, без допомоги попутного вітру.

Але команду лякали самі ці обставини.

— Тут ніколи не буває вітру, — говорили матроси. — Про цю течію ми нічого не знаємо, чи з ласки божої нас несе вперед, чи нас тягне нечиста сила. Якщо ми не змінимо курсу, хто-зна, чи зможемо ми повернутися в Кастілію.

Увечері 6 жовтня Алонсо Пінсон ще раз наполягав, що необхідно змінити курс.

У неділю, 7 жовтня, з «Ніньї» пролунав постріл і викинули прапор на знак того, що побачили землю, але, на превеликий жаль, і це виявилось обманом зору.

Рано-вранці 8 жовтня «Пінта» ще раз підійшла до «Санта-Марії» так близько, що вони вдарилися бортами.

Пінсон стояв на борту «Пінти» у своєму розкішному святковому вбранні і при повному озброєнні. Він був дуже серйозний.

— Адмірале, месіре Крістоваль Колон, — промовив він дуже голосно, — іменем бога живого заклинаю вас зважити на мої слова і пригадати, що португальці так успішно відкривали острови в інших морях тому, що завжди прямували за польотом птахів. Усі стрінуті нами папуги і пелікани надвечір пролітали на південний захід. Це змушує мене гадати, що саме у цьому напрямку і знаходяться найближчі острови. Наш єдиний порятунок — змінити курс, інакше я не ручаюсь за свій екіпаж.

Ще в меншій мірі пан міг ручатися за екіпаж «Санта-Марії». Матроси вже не соромились кидати навздогін йому лайку. Нам з Орніччо і надто синьйору Маріо також чимало перепадало. Але команда була так виснажена плаванням, що у нас навіть не знаходилося слів, щоб на неї відповідати. На баку[60], де розміщались матроси, було брудно і душно. Там же стояло вісім коней панів офіцерів, які коштували багато грошей і могли б розбитися в трюмі. Нам згодом довелося позбутися цих тварин, бо коні виявилися менш витривалими, ніж люди, і не знесли злигоднів подорожі.

Бруд і сморід не були наслідком лінощів або недбалості команди, бо приміщення прибирали тричі на день. Але хворі, яких було так багато на «Санта-Марії», блювали і випорожнювались на палубі, неспроможні підійти до бортів.

Корабель трохи протікав, і матроси ходили по кісточки у воді. Тіла бідолах були покусані паразитами, руки вкриті саднами, і солона вода роз'ятрювала їхні рани. Понад дві третини команди лежало, не підводячись, з цингою і лихоманкою.

В одного уельвця пролежні на спині досягли такої глибини, що в рану можна було вільно вкласти долоню. Я бачив дорослих і хоробрих чоловіків, які плакали, мов діти, згадуючи свою далеку батьківщину. Ми з синьйором Маріо самі плакали, дивлячись на них. Звичайно, чиновникам і командирам у їхній каюті було незрівнянно легше зносити злигодні подорожі, ніж простим матросам, але й вони також дуже страждали, і їхні нарікання більше турбували адмірала, бо цих людей послала сама королева, і вони могли б похитнути її довір'я до нього.

Бог допоміг нам з Орніччо — ми не тільки не захворіли самі, але навіть ще мали змогу, наскільки можна, допомагати іншим. Добрий синьйор Маріо також втішав бідолах, готуючи їм всілякі цілющі масті, і, на мій погляд, приносив їм більше полегшення, ніж наш лікар, послугами якого користались адмірал і офіцери. Але добрий синьйор Маріо де Кампанілла, з властивою йому неуважністю, часто губив свої масті, мікстури і сплутував хворих. Не знаю, що більше допомагало матросам — чи його ліки, чи той сміх, який викликала його постать і який частенько змушував їх забувати про свої страждання.

Справжній лікар, що проштудіював курс наук у Саламанці, не злюбив бідолашного синьйора Маріо і прозвав його «лікуючим від бліх», але це ніскільки не заважало нашому добряку провадити далі свою роботу.

Відчай команди не піддавався описові, коли, нарешті, вранці 8 жовтня адмірал наказав секретареві експедиції, нотаріусу синьйорові Родріго де Есковеда, зібрати команду на палубі і звернувся до неї з промовою. Я, гадаючи, що пан знову почне говорити про Індію і Катай, не чекав чогось доброго від цієї розмови, бо людям нашим підгиналися ноги від голоду і втоми, і їм було не до Індії.

Але адмірал відшукав нарешті стежку до матроських сердець, і я радів, дивлячись, як лагіднішають обличчя добрих людей і в очах спалахує надія.

— Матроси, — сказав він, простягаючи їм кусень запліснявілого сухаря і кухоль зеленої каламутної води, — ось таку ж порцію отримує і ваш адмірал. Ви нарікаєте на недостачу їжі, на хвороби і втому, але якби лютий ворог протягом кількох місяців обкладав вас в одинокій фортеці, хіба тоді ви перебували б у кращих умовах і хіба труднощі, які ви терпите, примусили б вас забути честь і впустити у фортецю ворога? Хіба ви не пам'ятаєте