Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— Гайда на Перса! Доганяймо його!

Натовп горів бажанням помсти і крові.

— На Перса! З нами Арес! Ми переможемо! — кричали.

Поміркований Іданфірс остудив гарячі голови:

— Сколоти, ви вже отримали перемогу. Це сталося тому, що з нами тут, на полі брані, Арес. Небожителі теж з нами. Невидимі легіони під орудою богів нагнали на Перса такого страху, що він не витримав — утік. Браття-воїни, перемога за нами! Ура!

— Ура! — шаленів натовп і підкидав угору башлики.

Око Мітри сонно кліпало віями-протуберанцями і, врешті-решт, їх зімкнуло. На втомлену від людських емоцій землю спустилися сутінки. Над мідо-перськими військами, зібраними на одному полі, голосисто проспівали сурми, скликаючи перших воєвод на закриту раду.

Перед головнокомандуючим, що сидів на похідному стільці, мовчки стояли перші. Гай, гай, з того часу, як копито коня Дарія ступило на землю північного варвара, вид найпрекраснішого з людей вельми змінився. Борода владики, завжди доглянута і чепурна, тепер стирчала острішками. Щетина брів відросла і некрасиво стовбурчилася.

Порухом хусточки Дарій відкрив раду.

— Мої доблесні воїни, — ввічливо звернувся володар Азійського континенту до військових, хоча дивився у простір. — Я зібрав вас, щоб нагадати: збігає час, який я відпустив іонійцям, котрі стережуть міст, перекинутий через Істр. Моя думка така: потрібно повертатися до переправи.

Дарій ненадовго затих. Коли заговорив, то мова лилася вільно, без напруження. Щоправда, дивився володар так само у простір.

— Зайшли ми надто далеко. Від Істра нас відділяє п’ятнадцять днів шляху.[47] А мали б розвернутися відразу, як отримали від ворога дари: п’ять стріл, жабу, мишу і пташку. Гобрій правильно їх розтлумачив. Виправити помилку ще не пізно, але складно. Ворог поряд і до того ж у всій своїй силі. Як зграя голодних шакалів стане нападати на наші обози, крайні загони. Ми можемо втратити багато людей і коней. Я зібрав вас, щоб разом поміркувати: яким чином убезпечити наше повернення. Прошу до слова.

— О Дарію, ти найправдивіший у словах! Ти великий і мудрий! — гукнув хтось неголосно з тих, що стояли попереду.

А ті, що стояли позаду, дружно обурювалися:

— Скіф відкрито знущається з нас. Обманом завів в безводні місця. А сьогодні як поступив? Ну, коли вже вийшов на поле, то давай битися, поміряємося силами. Аж ні… Ловив зайця. Тьху!

Дарій змахнув хусточкою, закликаючи до тиші. Зігрітий похвалою головнокомандуючого, Гобрій почав скоромовкою:

— Володарю, ти знаєш: я розпитував і раніше, ще до походу, про Скіфа. Тоді вже мав підозру, що він недосяжний. Коли ж прибув у його Степ, то остаточно утвердився в своїй думці. Це хитрий, підступний, віроломний народ.

— Грабіжники і злодії. Псують провіант, крадуть коней, — пожвавішали ті, що посередині.

Хусточка знову майнула в повітрі.

— Говоріть по суті.

— У мене, володарю, є пропозиція, — обізвався Гобрій.

Дарій зірко глянув на воїна.

— Прошу, воєводо, озвуч свою пропозицію.

– Іонійці, що охороняють міст, ненадійні. Вони можуть прийняти проти нас рішення. А тому нам потрібно швидко рухатися в сторону Істра. Пропоную, розвести багаття. Ми так зазвичай і робимо. А коли зовсім стемніє — знімаємося й швидко уходимо. Але залишмо воїнів, котрі знесилились і не здатні переносити дорожні труднощі. Також віслюків. Страшним ревом вони перевершать шум та скрипіння коліс.

Воєводи перезирнулися. Проте ніхто Гобрію не заперечив. Всі чекали прикінцевого слова головнокомандуючого. Воно було коротким:

— Наказую спішно збиратися. Коли стемніє, то безшумно знімаємося і рушаємо. Дозволяю розійтися.

Наодинці Дарій не таївся зі стражданням. Блискуча, обпалена суховіями шкіра царя царів набрало мертвотного вигляду. Тонкі вуста безтямно шепотіли: «Боже, яка ганьба! Мої плани щодо знищення Скіфа не увінчалися успіхом. Я, цар двадцяти трьох країн, не зміг стерти з лиця землі купу довірливих людей». Хоча, хоча… Десь там, на денці єства, Дарій, як полководець, розумів ворога. Величезні простори, якими той володів, і мала чисельність народу спонукували Скіфа діяти нецивілізованими методами. Дарій віддавав належне військовому генію Іданфірса. Його тактика спаленої землі і заманювання ворога в пустелю дієво спрацювали. Як наслідок, боєздатність мідо-перського війська ослабла. Було суттєво підірвано бойовий і моральний дух вояків. Чому він, великий Дарій, не прислухався до порад свого брата і воєводи Гобрія. Ще напередодні походу ці сміливі мужі попереджали його: у неозорих степах можливе фіаско. О, він сам, своєю рукою підпалив собі бороду.[48]

Гіркі роздуми царя царів метнулися в інше русло: «І родовий перстень мідійських царів мені не допоміг? Чому? Адже я через сто років повернув його? Невже Сиріус, головний начальник над зірками, відвернув від персів лице?»

Кинувши погляд на перстень, цар обімлів: досі прозорі червонясті грані каменю наразі каламутні. Явний знак загрози і небезпеки.

Раптом пролунав звук такої сили, немовбито розірвалася навпіл вхідна килимова запона. Шатро освітилося білим світлом. Посередині стояв високий воїн з вольовим обличчям. Врунисте довге волосся над лобом перехоплював золотий обруч. Обличчя воїна випромінювало світло, а всі відкриті члени сяяли сліпучою білизною. Дарій хоч і злякався, але помітив на прибулому білосніжну туніку, а під нею сорочку зі золотими поручами. Поверх них — блискучий короткорукавий панцир та малиновий плащ-покривало. На грудях воїна сяяла неймовірної сили зірка. У правій руці жезл, що нагадував палаючу свічу, а в лівій — круглий щит, від центру якого розходилися золоті промені. За плечима гостя розмірено колихали крила, вкриті шовковими блакитно-білими пір’їнками. Міріади пір’їнок мелодійно шелестіли.

— Хто ти? — пошепки запитав цар.

— Не Сиріус, до якого, Дарію, ти думкою линув. Я — начальник небесного війська, архістратиг Михаїл, — пролунала відповідь, хоча вуста небожителя не ворухнулись.

Архістратиг кинув погляд на царя, що всією вагою втиснувся у стілець.

— Невеселий нині вид твій, Дарію. Та знай: попереду на тебе чекає