Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

Переконавшись, що друзі у безпеці, Мишко засипав батька запитаннями, яких зібралось ой, як багато.

— Татку, чому не відбулася битва? Ми з хлопцями стояли на гарбі. Чекали, що полетять стріли і дротики, вершники підуть у наступ… Нам розказували: скіфи забули про війну, коли у їхні ряди забіг заєць. Улаштували на нього полювання. Так було?

— Майже.

— Невже скіфи не боялися персів? Адже скіфів набагато менше.

— На полі, у відкритому бої, перси, дійсно, становили для скіфів смертельну небезпеку. Вони вистроїлися перед військом Дарія тільки тому…

— …що перси розвалили могилу їхнього знатного пращура, — жваво продовжив Мишко.

— Дійсно, скіфи готові були вступити в бій, щоб відстояти свою честь. Та бій однаково тривав би недовго.

— Чому?

— Бо скіфи розуміли: перед великим, дисциплінованим військом їм не встояти. Тому за першим же сигналом ріжка розвернулись би і втекли.

– І що дальше?

— А дальше скіфи займались би своїм звичним ділом. Уночі нападали би на персів, відбирали у них коней, транспорт, зброю. Людей брали у полон і відправляли на невільницькі ринки. Ставились би до перського війська, як до поживи, підтримки для ледачого існування. Скіфи жадібні до чужого добра. Але мають страх перед тими, хто їм мстить за образи і грабунки.

— Виходить, скіфи не сміливі.

— Чому ж? Сміливі. Швидко гуртуються, блискавично нападають, безстрашно б’ється. Але, заволодівши чужим добром, миттєво зникають.

— Ніби зграя левів, що вийшла вночі на полювання, — подумав уголос хлопчик.

А про себе подумав: сміливість скіфів не є мужністю, якої його вчав Даниїл. Хлопчик зітхнув. Євстахій пригладив на голові сина чубчик, що відріс. Мишко хотів спитати батька про матір. Але в намет заглянув молодий скіф.

— Князю, у царя Іданфірса зібралися старші. Вас чекають.

— Я там буду, — обіцяв Євстахій.

А Мишкові тато радив:

— Ходи-но до польової кухні. Поснідаєш. А там я вернуся. Говоритимемо про твоє подальше життя-буття. Подумай над цим.

Князь притулив вуста до пахучої голівку (о, як він скучав за нею!). Із жалем відірвав від себе сина і вийшов надвір.

Мишко не спіхом одягався. Костюм, дарунок Ксеркса, йому дуже подобався. Хлопчик любовно гладив круглу бляху на грудях. Вона не тільки прикрашала кірасу, а й оберігала його на війні від ріжучого удару. А от ковпак він не наважився одіти. Серед персів зображення вовка його оберігало. Однак серед скіфів, що перебували в стані війни з персами, могло викликати неприязнь, агресію. Хлопчик засунув ковпак за пазуху. Туго підперезав стан ременем і вийшов із намету. Довго не рушав з місця, бо з цікавістю роздивлявся на всі боки.

Мишко не взнавав наметового містечка. Антураж, а це похідні намети, ятки, шатра воєначальників, вози, колісниці, голодні віслюки і хворі коні, що не переставали ревти, — колишній, перський. Але порядкували тут скіфи. Одні з них хазяйновито торсали колеса, інші ловили тварин, що никали містечком у пошуках їжі. Спершу заглядали коням у зуби, а потім прив’язували до возів. З корів та овець збивали череди, пастухи їх гнали у Степ.

Ослаблені люди, залишені персами, протягували до скіфів руки. З плачем розказували:

— Начальники наказали нам лишатися. Говорили: «Дарій бере з собою здорових воїнів. Вони темної ночі нападуть на Скіфа і вирубають до ноги». Начальники нам брехали. Дарій утік, залишив нас напризволяще. Згляньтеся над нашим горем. Бачите, які ми нещасні. Будьте милосердними до нас.

Несподівано Мишко виявив на своїй руці перстень. Майже одночасно на нього звалилася купа приємних несподіванок. Останню, надзвичайної ваги новину, він прийняв тихо, зі замираючим серцем. Несміливо торкнувся каменя. Старанно протер його рукавом. Як багато пригод пов’язано з цим перснем! Тепер він, Мишко, при бажанні стане невидимим. Він літатиме над табором. Для цього досить крутнути камінець. Раптом він почув Даниїла. Дідуся він, звичайно, не бачив. Але чітко чув слова, мовлені старцем раніше, у шатрі Дарія: «Ми живемо в світі, де заведений чіткий порядок. Усе на землі підпорядковується високій меті. Небо дало тобі, малому, змогу чудесним образом розважатися. А насправді для того, щоб ти звикав перемагати страх. Ти підріс і став на вищий сходень. Для дальшого росту повинен пройти випробування без персня, без сторонньої допомоги».

Мишко задумливо лопотів віями. І тут він помітив Скіла. Ватажок загону вовченят виглядав заклопотаним.

Першим бажанням Мишка було кинутися до товариша, обійняти його. Але так вчинити він не наважився. Скіл страшенно змінився. Уже не задиристий парубійко, а справжній вояк. Навіть шапку носить заломленою набік. З відстані видно: Скіл рветься до бою, прагне подвигів.

Зіркий Скіл теж примітив Мишка. Статечно підійшов до нього, потиснув руку.

— От і зустрілися, — сказав Скіл.

І, ніби ненароком, торкнувся рукою шапки. А на шапці — золота пластина зі зображенням оленя. Вірний знак того, що заслуги Скіла визнав цар всіх скіфських царів.

— Привіт, Скіле! — радо обізвався Мишко. — Знаєш, а мене перси взяли у полон.

— Знаю, — байдуже кинув Скіл.

— Від кого?

— Не від кого? Вбрання, що на тобі, сказало.

На засмаглих Мишкових щоках виступили рум’янці.

— У полон не хитро попасти. Головне, що руки, ноги і зуби цілі, — заспокоював молодшого товариша Скіл.

Хлопчик обкрутився, демонструючи Скілові не тільки здорові члени, а й зуби.

— Так, все ціле, — підтвердив Мишко.

Довірливим тоном почав розповідати:

— Але спочатку перси наді мною знущалися.