Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— У могилах кочівники зберігають скарби, які безсоромно награбували. Ми повинні повернути на батьківщину сакральні речі.

Дарій змахнув червоною хусточкою, що гаптовано золотими нитками. Людський гомін опав. Краплями літнього дощу вистукували слова головнокомандуючого військами:

— Слухайте мене. Дуже уважно слухайте. Я, цар царів Дарій, кардинально міняю тактику ведення війни. Віднині прямуємо на схід, до Борисфену. Напади Скіфа відбиваємо, але зі шляху не сходимо. Першу високу могилу, що трапиться на шляху, наказую розкопати. Хай мої воїни поглумляться над останками пращурів Скіфа. Вони гідні ганебного з ними поводження.

Дарій змахнув хусточкою і встав. Нарада закінчилася.

Одні воєначальники пішли праворуч, інші — ліворуч, решта збивалася в окремі групи і обговорювала подробиці зборів. У загальній веремії з поля зору Мишка зник жрець. Хлопчик безпорадно озирався. Він звернув увагу на те, що Ксеркс із Аманом безцільно вешталися поміж воєводами та групами. Він зрозумів, що товариші забули про те, з якою метою прийшли до червоного шатра. А ще йому спало на думку таке. Для Ксеркса з Аманом історія чарівного персня виглядала казковою, на кшталт історії Хмаринки-мандрівниці.

Мишко втратив інтерес розшукувати жерця.

Підставляючи обличчя подиху східного вітру, перси вперто простували до Борисфену. Скіфські загони, що траплялись на їхньому шляху, вони просто ігнорували. Не наздоганяли їх і не переслідували.

Скіфи нервували. «Що задумав Перс? Не женеться за нами, не доганяє? Змінив маршрут. Чому?», — запитували один у одного. Такі ж запитання ставили на сходках вождям. Але правильної відповіді ніхто із них не придумав.

Брак інформації, невідомість збуджує, вселяє тривогу та непевність у завтрашній день. Атож дружини скіфів, навчені старими чаклунками, спекли вночі по три медових коржі. На них завзято ворожили:

— Бог богів, наш боже. Якщо ти створив для чогось нас, то будь до нас милостивим. Дуже просимо, зроби нам добро, боже. Пошли в Гетську пустиню суховії, спеку, які ти маєш спустити на цю землю в наступні сім років. Випускай, Гойтасире, з неба свої вогненні стріли. Хай Перс зрозуміє, хто в Степу головний.

І Гойтасир прихилив золоте вухо до скіфів. Настали такі спекотні дні, яких Гетська пустиня досі не знала. Повисихали всі, до останнього, джерельця і болота, впали сухостійні трави, навіть полин. Опівдні повітря ущільнювалось такою мірою, що комахи, ховрахи, жуки, змії, зайці, їжаки залізали глибоко в землю і там сиділи. Охляли коні. Їхні копита тріскалися і кровоточили. Породисті коні стали кволі, не такі, як раніше.

Одного дня на обрії перси побачили дещо дивне. Степ обступили руді вежі, що швидко наближалися. Ураз подули, застогнали буревії й закружляли в шаленому танці. Вежі (а насправді стовпи піднятого вгору піску, пилу, решток рослин та різного бруду) звалилися на військо Дарія. Здавалося, наступив останній судний день. Ревла худобина, вівці розбіглися і жалібно плакали. Люди боялися, щоб їх повністю не занесло піском. Вони трималися за вози і списи, встромлені в землю. Навколо людей росла сипуча купа. Хто не витримав напору вітру і падав, знаходив на споді купи могилу.

Лише через три дні перестало крутити і мести піском. Вітер вщух. Напівживі люди і тварини вибиралися з кучугур. Тоді Дарій розпорядився видати воїнам воду, яку напередодні підвезли для його свити і перших начальників. Напоїли також коней. Ослаблених тварин дорізали і спожили.

Військо Дарія мобілізувалося і швидко попрямувала на схід, до соковитих долин і смачної води Борисфену.

Минуло сім днів від сьогодні до сьогодні. На горизонті вималювався контур рукотворного горбка. Зраділі вояки підняли гамір. Мчали до горбка на конях і бігли наввипередки. А вже на сивому горбку, порослому сріблястим чорнобилем, відвели душу! В мент розвалили кам’яний пояс могили. Струтили і кам’яну статую бритоголового вояка. Із задоволенням півпудовими вершлягами[40] розбивали камінь і роздрібнювали його. Не чекаючи підвід, на яких лопати, заступи, кирки, — ножами, нігтями, зубами вгризалися в осілу землю.

З інвентарем, звичайно, робота закипіла. Враз вирили глибоку яму. А звідти торбами і мішками подавали нариту землю. Землекопи не знали перепочинку. Аякже. Ось-ось доберуться до заповідних камер, де коштовна зброя, посуд, сундуки зі золотими пластинками. О, на їхні руки таки ляже нагорода. Нагорода за митарства і страждання, що перенесли в негостинному Степу. Проте не лягла…

Невідь звідки примчали на конях скіфи. Розмахували дзвінкими мечами і гвалтували:

— Дорогу гінцям від царя Іданфірса! Дорогу!

Перси гінців не зупиняли. Тільки й того, що наказали злізти з коней і скласти на землю зброю. Підпустили і до розритої могили.

Прибулі хапали обіруч голови. Зображуючи невимовне горе, мовчки розхитувалися.

Тим часом перси прискіпливо вивчали гінців. На їхніх шиях золоті обручі. Знак того, що прибули вершки. Це тобі не гаркавий блазень, матері його в печінку сто болячок. Знай наших! Гінці наполохані. Лише один серед них веде себе гідно. На вигляд не показний, але обруч у нього найгрубіший. Безперечно, серед оцих за старшого. Дехто із персів завважив, що старший придивлявся до них. Неначе шукав свояка.

— У ноги сонцесяйному царю Дарію! — ревнув воїн, що стояв за владикою.

Хитнулося повітря, але не гінці.

Не кинулися вони в ноги Дарію, не цілували запилених ботфортів владики. Навпаки, отямилися. Низькі, кривоногі, кучматі, вони бігма бігали навколо могили і слізно просили:

— Молимо вас, припиніть копати! Перестаньте! Ми заплатимо вам золотом. Дамо багато золота. Тільки не паскудьте наших могил. Не тривожте дорогих останків.

Копачі відмовчувалися. Хоча сильніше швиргали камінням і грудками — і влучали у ворога. Скіфи на те не зважали. Вони впали біля самого краю ями. Сльози лилися з їхніх почервонілих очей, а жести й міміка видавали глибоке страждання.

Дарію набридло спостерігати, на його погляд, комедію. Задиристо попередив гінців:

— Майте на увазі, винесемо з могил