Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

– Іонійці зруйнували міст? — затремтів Дарій.

— Ще не зруйнували. Але зруйнують. І станеться це найближчими днями.

Дарій застогнав.

— Ніч літня коротка, як свист сокола. Іданфірс дізнається про твою втечу. Він випередить тебе, бо знає коротші шляхи. Кочівники легкі й мобільні, а у твоєму війську багато піших. Іонійським морякам Іданфірс пообіцяє волю. А ще свою допомогу, щоб звільнити Іонію від перського панування. Іонійці з радістю зруйнують міст, хвалячи богів і своїх рятувальників. Іданфірс повернеться в Степ і знайде твоє, о Дарію, знесилене походом військо. Він вимотає твої сили, зненацька нападаючи. А потім і зовсім знищить. Ось така твоя перспектива, царю, найвродливіший серед людей, — глузливо закінчив небесний гість.

Про те, що його армію проковтне Степ, Дарій не мав сумніву. Від жахливої перспективи плечі його засмикалися — цар царів зайшовся беззвучним плачем. Що сказати архістратигу? Сперечатися з ним? О, ні. З богами не сперечаються. Боги невидимі, але всесильні. Їм відомі людські ходи далеко наперед. Богів потрібно просити, щоб зглянулися над нами, немічними, щоб були милостиві до нас, грішних.

Дарій несміливим голосом виправдовувався:

— Сто років тому загони Скіфа проникли через Залізні Ворота у азійські країни, де текли річки з молоком і виноградним соком. Кочівники руйнували царські палаци, витоптували посіви, зневажали працю хліборобів, обкладали їх непосильними податками. І без кінця грабували…

— Не тобі, Дарію, засліпленому гординею, патякати на Промисел Божий, — різко обірвав гість мову царя. — Північні кочові народи — то Божий інструмент, кара народам, що безсоромні, розпусні, немилосердні. Саме за віроломні вчинки Господь відвернувся від них. Вони понесли заслужених втрат.

Ноги в Дарій затремтіли і він осунувся зі стільця. Бухнувся архістратигу в ноги. Цілував золоті сандалії й щиросердно благав:

— Михаїле, змилуйся наді мною. Ти знаєш, що я у скруті. Не дай ворогові знищити моє військо.

— Багато просиш. А що даси взамін своєму небесному батькові?

— Побудую храми на Його славу. Добрими справами прославлятиму Його ім’я. Буду справедливим царем. Захищатиму сірих.

— Гаразд. Ще дай слово честі, що Ксеркса посадиш на царський престол.

— За Ксеркса просив Даниїл.

— Знай, вустами Даниїла промовляв сам Господь. І останнє. Поверни перстень Михайликові, синові Євстахія.

Збунтувала горда натура царя царів. Скочив на рівні ноги, вужем крутився в шатрі.

— Невже не досить того, що я виконаю для слави свого Господа? Перстень — така незначна річ. Ще пращур мідійських царів Дейок…

Архістратиг обірвав Дарія:

— Мені про це відомо. Як і те, що у твоїх, царю, руках перстень — мертва річ. Хіба не так?

— Так, — кволо погодився Дарій.

— Він і не оживе. Бо такою є Його воля.

Дарій розгубився. В його уяві виплив служитель храму Вогню, довірлива з ним розмова у дуплі платану.

Архістратиг ледь усміхнувся. Він знав про душевні муки Дарія. Думки царя царів йому теж були відкриті.

— За сто років, що минули, народилося п’ять поколінь, — миролюбно повів Михаїл. — Нові господарі персня молилися та приносили щедрі дари своїм богам. Тому ображений дух покинув камінь персня. У його блискучих кристалах за вищою на те згодою поселився новий дух. Він ревно охороняє нового господаря, допомагає йому у разі скрути. Засмучений царю, знай: на сина Євстахія покладено велику місію. Чорноземна земля давно квилить за справжнім господарем і охоронцем її багатств. Полум’яним словом Михайло згуртує несміливих хліборобів. Навчить їх розрізняти добро і зло, вкаже правильну дорогу. На полях його вітчизни щедро заколосяться злаки. Довірливий народ звільниться від чужих і своїх глитаїв.

Слова грізного архістратига звучали в повітрі гімном, хоча сам він беззвучно розтанув.

— Гей, охоронці! — гукнув Дарій.

Колихнулася запона — біля входу виросли двоє.

— Ходіть до синього шатра. Ксеркса і сина Агагія Геммедати винесіть. А третього — не будіть. Надіньте на його палець ось цей перстень.

— Слухаємося, пане.

— Досить спати! Проснись, прокидайся! — музикою звучав батьків голос.

«Який прекрасний сон», — подумав Мишко.

Активні поштовхи привели хлопчика до тями. За мить він сидів і продирав заспані очі. Крізь пальці дивився на візію, схожу на батька.

— Синку, чи ти здоровий? Перси не завдали тобі шкоди? Не поранили? — розхвилювався Євстахій.

— О, татку, — простогнав хлопчик.

Він обхопив батька за ноги й притулився до нього теплим після сну тілом. Князь ніжно гладив біляву голівку. Батько із сином переживали хвилюючу мить єднання. Мишко запитав:

— Чому ти в перському таборі? Ааааа. Знову прибув як гонець Іданфірса.

— Та ні. Скіфи увійшли в табір Дарія. Тому я тут, — просто пояснив Євстахій, всідаючись на вовняний ліжник.

Новина так вразила Мишка, що він округлив очі й роззявив рота. Згодом уточнив:

— Скіфи тут? А де Ксеркс? Аман? Скіфи їх повбивали? Кажи чесно — їх немає серед живих?

— Синку, заспокойся. Твої друзі живі та здорові.

— Де вони? В полоні?

Хлопчик скривився. У великих очах стояв переляк і сльози.

— Не в полоні, а в дорозі. Поспішають до Дунаю, до залишеного мосту. У них одне зараз на думці: якомога швидше перебратися на Азійський континент, — заспокоював, як міг, Євстахій сина.

— Тоді чому Ксеркс не попрощався зі мною?

— Напевно, йому не дозволили. Перси дуже тихо пішли.

— Залишили мене в таборі? Але ж мене могли розірвати вовки?

— У таборі ти був не