Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

— Не розумію, що це з нею, — дивувався Пепе. — Вона ніколи не кусалась. Чи не так, Пако?

— Мабуть, їй не подобається цей чоловік.

— Давайте повернемось, а то розтане морозиво, — сказала Аліна.

— То кажеш, що ніколи не кусалась… — повільно проказав Енріке. Аж раптом цуценя вислизнуло з хлопчикових рук і майнуло за Омаром, який саме підійшов до свого авто.

— Іди геть! — намагався відігнати Мочїту чоловік.

Маркос кинувся забрати Мочіту, але не встиг: цуценя вчепилося зубами в чоловікову ногу.

— Ах ти стерво! — вилаявся Омар і хотів ударити її ногою, але не влучив.

Пако закляк на місці. Він згадав минулу ніч.

— Це він! — вигукнув хлопчик. — Це він! Це той чоловік, що напав на мене! Це він! Вусань!

Омар був останнім з банди. Зараз утече. Енріке не встигне, бо бандит уже відкривав дверцята авто. Маркос плигнув на ворога.

Омар нагнувся і вдарив хлопця кулаком знизу. Маркос упав як підкошений. Омар озирнувся: біля машини стояли жінка і чоловік з перебинтованою рукою. Вусань накинувся на Енріке.

Перший удар прийшовся в поранену руку. Другий мети не досяг. Енріке зігнувся і ступив крок уперед, повернувшись спиною до Омара. Той здогадався, що тепер треба чекати удару ліктем у живіт. Та було запізно. Від сильного удару в ребра він осів. Далі Енріке звалив бандита з ніг, врізавши його ребром долоні по шиї.

Підійшли інші. Маркос, що вже оговтався, нахилився і задер у чоловіка холошу. Над кісточкою, біля свіжого сліду від зубів цуценяти, виднівся такий самий знак, тільки вчорашній.

— От ми його й спіймали, — сказав, важко дихаючи, Енріке. — Причепіть йому фальшиві вуса і відразу його впізнаєте. Ми схопили останнього з банди.

— Пепе досі немає, а все вже готове, — непокоїлась Ана, мати близнят. — Хай тільки прийде, я йому покажу.

— Але ж, мамо, — заступився за брата Пако. — Ти гадаєш, він може спокійнісінько снідати, ні про що не дізнавшись? Він навіть уві сні бачить…

Вже минуло півгодини, як Пепе пішов зателефонувати на прикордонну заставу. Вчора на узбережжя прибула експедиція Академії наук, і дослідники сказали йому подзвонити в цей час: вони скажуть свою думку про знахідку.

Окрім Пепе, всі були в повному зборі. Їдальня неначе побільшала завдяки столу, який Селестіно позичив у Артеміо. Добрий сусіда, тепер щасливий батько двох гарненьких синів, звичайно ж, не відмовив. Отож Хосефіна могла посадити за стіл усіх гостей разом. А Пепе все не було…

— Ви тільки подивіться на цей стіл, — промовив Пако до своїх батьків. — Хосефа зготувала чудовий сніданок: смажене порося, білий рис, чорну квасолю, щойно зірвані соковиті банани, маніоку з підливою…

Цього дня всі були щасливі. Батьки пишалися геройськими вчинками своїх дітей. Маркос та Аліна дістали дозвіл старших відвідати своїх друзів у місті під час наступних шкільних канікул.

— Після всіх пригод дітлахи заслужили на таку винагороду, — кивнув Селестіно на накритий стіл.

— І Мочіта теж, — додав Пако, що саме виніс її з кімнати, де цуценя тримали замкнутим. — Це вона вивела на чисту воду Вусаня.

Коли він пустив її додолу, Мочіта почала лащитись до хлопчика.

— А навіщо той чоловік повернувся до селища? — поцікавився Хосе Луїс.

Маркос розповів Тм, що знав від Ірми та Енріке, які допитували бандита. Омар, він же Вусань, вирішив поводитись, ніби нічого не сталося, а згодом спокійно виїхати з селища. Тому й прийшов, як звичайно, у торговельний центр скуповуватися.

Під час обшуку в його кімнаті виявили передавач з антеною. Потім з’ясувалось, що Белісаріо навіть не здогадувався про злочинну діяльність свого небожа і що саме Вусань утримував старого від переїзду до селища. Тепер Белісаріо місця собі не знаходить і хоче якнайшвидше переїхати, як це зробили всі його давні сусіди, серед яких Мануель та їхня бабуся.

— І Хасінто теж! — додала Аліна. — Він сьогодні заходив попрощатися зі мною, бо його кладуть до міської лікарні. Після лікування він перебереться сюди, до людей. А ще він приніс мені шаблю «Кокоанут».

— Як ми вірили бабусі! — зітхнув Маркос. — А виявилось, що дід Бернардіно розповідав казочки… і немає ніякого скарбу.

— Але ж скарб є,—урочисто виголосив Пако. — Таки є!

— Звичайно, є! — жваво відгукнулась Аліна. — Пепе сказав це дуже ясно. Ми знайшли скарб! І неабиякий скарб! Оті малюнки індіанців…

Але їй не дали договорити. Двері розчинились, і до кімнати влетів радісний Пепе.

— Нас візьмуть! — вигукнув він. — Нас візьмуть!

— Кого? Куди? — нарешті здобувся на слово Маркос.

— На виставку… — відповів хлопчик.

— На яку виставку?

— В Академії наук. На виставку наших знахідок. Там будуть фотографії наскельних малюнків і наші — як першовідкривачів. Нас запросять на відкриття виставки. Ми будемо почесними гостями.

— Ми? — не повірила власним вухам Аліна,

— Так, Аліно. Ми. Ти розумієш? Річ у тому, що ми робили відкриття. І повинні бути там.

— Ура! — вигукнула дівчинка.

Діти позривалися з місць, обступили схвильованого хлопчика і засипали його запитаннями. Мочіта аж заходилася від гавкоту, бо і їй передалося збудження дітей. А діти всі разом скакали і били на радощах у долоні.

— Виставка! Виставка! — кричали вони як навіжені.

Селестіно, Хосефа, Хосе Луїс та Ана перезирнулися.

— Виставка! Виставка! — скандували діти.

Мочіта крутилася навколо них, ставала на задні лапи і гавкала, неначе заявляючи, що теж піде на виставку, бо ж і вона причетна до відкриття скарбу Піратських печер.