Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

Нарешті Пако усе збагнув. Ліхтарем, звичайно ж, подають якісь сигнали. І дуже підозріло, що це робиться вночі, крадькома.

«Не треба було діяти самому», — подумав хлопчик.

Він нараз усвідомив, на яку небезпеку наражався. Усе говорило про те, що той невідомий — ворог. А як він спіймає Пако? Цілком імовірно, що тут криється щось серйозне. У такому разі хіба випустять його змовники зі своїх рук? Авжеж ні. А що вони з ним зроблять?

Хлопчикові стало моторошно.

«Треба йти назад», — подумав він.

Пако вже випростався, коли Мочіта раптом загарчала. Хлопчик знову нагнувся. Невже неподалік хтось є? Він напружено вслухався у тишу. Та чути було тільки цвіркунів і звичні нічні звуки.

«Треба повертатись, бо якщо мене спіймають…» — Він аж здригнувся на таку думку.

Пако повільно рушив, пригинаючись і роззираючись довкола. Мочіта бігла поруч, плутаючись під ногами. Хлопчик крався від куща до куща, уникаючи відкритого місця. Кожен горбочок, брила чи кущик ставали йому в пригоді по дорозі до табору. Він обережно спускався з гори.

«Коли прийду в табір, розбуджу всіх, — вирішив він. — Піду через ті кущі».

Він пішов до чагарника, що виднівся попереду.

Мочіта зненацька люто загавкала. Пако зупинився, нажаханий. Кущ ворушився і наближався до нього. Зі страху він хотів тікати, але чиясь рука схопила його за плече. Хлопчик розгубився, відчувши на собі цупкі пальці. Спробував випручатись, але чоловік стиснув його плече ще дужче.

— Пустіть мене! — закричав Пако, силкуючись вирватися.

— Замовкни! — гарикнув чоловік і заломив йому руку за спину.

Пако стало страшно — то був голос не Хасінто. Та за мить, як не дивно, страх минув. А натомість виникло невтримне бажання звільнитись. Він рвучко обернувся. У цю мить Мочіта вкусила чоловіка за ногу. Той скрикнув від болю. У слабкому місячному світлі хлопчик розгледів нападника. Він був у капелюсі й мав великі вуса.

Чоловік вилаявся і дригнув ногою.

Мочіта відлетіла убік і заскавучала.

— Мочіто! — стривожено вигукнув Пако і спересердя копнув незнайомця ногою в коліно.

Чоловік з несподіванки похитнувся. Хлопчик висмикнув руку і ось-ось утік би, та чоловік вхопив Пако за ногу і повалив на землю. Він насів на хлопчика і притиснув йому Дужою рукою потилицю.

— Рятуйте! Рятуйте! — встиг крикнути Пако, перш ніж йому затулили рота.

— Що таке? — кинувся зі сну Маркос.

Він сів і безтямно вдивлявся в темряву, що панувала в наметі. Спросоння хлопчик забув, де він. Але за мить згадав і стривожився. Міг би присягтися, що його розбудили якісь крики. Хтось кликав на допомогу. Тоді він увімкнув ліхтар. Біля нього спала Аліна, трохи далі близнята. Але… Маркос переліз через Пепе і впевнився — Пако зник.

— Пепе! Пепе! — покликав він стривожено.

Хлопчик прокинувся. З голосу Маркоса він зрозумів, що сталося щось надзвичайне.

— Що? Що трапилось? — спитав він.

— Де Пако?

— Що там таке? — сонно спитала Аліна.

— Пако немає,— відповів Маркос, взуваючись. Він вирішив не казати, що чув якісь крики, щоб не налякати товаришів.

— Він вийшов, — винувато пояснив Пепе. — Сказав мені, що бачив, як на скелі Корсара блимало якесь світло, і хоче подивитись, що то.

— Але ж він обіцяв не виходити з намету!

— Він не обіцяв. Ти нас сплутав, і вийшло так, що то я пообіцяв двічі.

— Все одно негарно зробили. Лишайтеся тут, а я піду його шукати.

— Зажди, Маркосе! — гукнув Пепе і метнувся з намету за ним. — Я тобі щось скажу.

— Що таке? Кажи швидше, — кинув Маркос, невдоволений затримкою.

— Коли я був у таборі археологів, то мені здалося… У наметі була коробка а в ній… пістолет… великий пістолет.

— Пістолет? — занепокоївся Маркос.

— Так. Але я не дуже певний цього, тому досі й не казав нічого. Проте хочу, щоб ти знав.

Маркос замислився на хвильку. Потім кивнув Пепе, щоб той увійшов до намету.

— Щоб ніхто з вас не виходив, — застеріг він. — Хоч би там що. — І пішов.

Маркосу здавалося, що крики долинали десь згори, можливо, зі скелі Корсара. Туди й подався. А в чагарнику, що оточував гору, хтось був. Він бачив, як пішов хлопчик, вийшов зі схованки і підійшов до намету.

— Що там? — злякалася Аліна, почувши шерехи.

— Хто тут ходить? — спитав Пепе, переборюючи страх.

— Це я, — пролунав знайомий голос, і на порозі з’явився Хасінто. — Я бачив, як вийшов Маркос. Щось сталося?

— Пако десь пішов і досі не повернувся. Він бачив якесь світло і захотів дізнатися, що то.

— Непевна якась ніч, — підтвердив старий і сів.

— Хасінто, а як ви взнали, що ми лишились на узбережжі?

— Я бачив з човна, як ви поверталися, дочко. Тож я шукав вас і знайшов ось тут.

— А навіщо ви шукали нас?

— Не хотів кидати вас напризволяще. Цієї ночі я чув якісь підозрілі звуки. Тому краще, щоб з вами був я. Тут, на узбережжі, діється щось дивне. І ніхто не знає, що саме. Іноді чуються голоси і блимає світло. Тут стає небезпечно. Дуже небезпечно.

Маркос оббіг вершину гори, яку тьмяно освітлював місяць. Був певний — з Пако щось трапилось. Тому волів обходитись без ліхтаря, щоб не виказати й себе.

Слова Пепе приголомшили його. Археологам для їхньої роботи зброя не потрібна. Це ясно. Далі: Пако подався з’ясувати, хто це запалює й гасить світло. На