Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

— А що робили індіанці під час дощу? — спитала Аліна. І сама ж відповіла: — Ховалися в печерах, звичайно.

Їхні оселі теж добре захищали від дощу, — озвався Пепе.

— Але циклони руйнували їхні житла. Багато людей гинуло, — додав його брат. — Послухай, Пепе! Як сталося що на Кубі не лишилось індіанців?

— Через пошесті, що їх принесли з собою іспанці, та через свою волелюбність. Ось, скажімо, Гатуей підняв повстання, і його спалили на вогнищі.

— Що ж вони, не вміли воювати? — поцікавився Маркос.

— Ще й як! Гуама із своїм загоном нападав на іспанські поселення, потім зникав і знову нападав. Отак! Індіанці були хоробрі люди!

Злива вщухла. Маркос відкинув запону. Знадвору дихнуло п’янкими пахощами мокрої трави.

— Від цього повітря мені хочеться спати.

— Мені теж, Аліно, — озвався Пепе, позіхаючи.

Маркос сказав, що ніхто їх не змушує товктися допізна.

Тож діти вирішили вкладатися. Та Пепе запропонував випити по склянці молока, бо вони вже давненько їли. Він підняв запону, зайшов до Карликової печери й приніс кухлі та молоко. Діти підвечеряли.

— А тепер спати, — сонним голосом промовила Аліна.

Усі повкладалися. У наметі стало більше місця і можна було зручніше влаштуватись. Пако підійшов туди, де лежало цуценя.

— Забирайся, Мочіто! — наказав він. — Йди в той куток.

Але цуценя незворушно гризло собі червону палицю.

— Дай мені лягти, — гримнув на неї хлопчик і вирвав палицю, щоб викинути її геть. Але щось у ній привернуло його увагу. «Та тут якісь малюнки, хоча Мочіта не випускає її з зубів. Дивно…»

Пако замислився. Він підніс палицю до ліхтаря і пильно оглянув. Потім обережно поклав на землю.

— От, погляньте! — прошепотів він.

— Що таке?

Діти оточили хлопчика.

— Що сталося? — спитав Пепе.

— Річ у тому, що це… — промовив Пако, показуючи покусаний і погризений предмет, — кістка. Кістка, пофарбована в червоний колір!

Цуценя, що примостилося біля Пако, нашорошило вуха й підняло голову. Було вже за північ. Діти любісінько спали. Пепе розповів їм на ніч, як індіанці розмальовували в червоний колір кістки, і пояснив, що означає ця нова знахідка Мочіти…

Після дощу повітря посвіжішало. Це відчувалося навіть у наметі. Спалося дуже добре. А втім, цуценя було чимось стривожене. Раптом воно стало на передні лапи й загарчало.

— Що таке? — кинувся спросоння Пако.

Мочіта знову загарчала й ступила до виходу з намету.

— Що сталося, Мочіто? — спитав Пако, остаточно прокинувшись.

Мочіта вийшла з намету й загубилася в темряві.

«Що змусило її вийти надвір?» — здивувався хлопчик.

Він і собі вийшов з намету. Подивився навкруги і не побачив нічого підозрілого. Ніч була така тиха й лагідна, як після дощу.

— Мочіто, — покликав він тихенько, щоб не розбудити решту дітей.

Цуценя підбігло до нього.

— Що з тобою, Мочіто? Чому ти вибігла?

Хлопчик саме нахилився до неї і не запам’ятав, де блимнуло світло. Але він бачив його! Він не мав сумніву. Це було таке саме світло, як і тієї ночі, коли він виходив з намету. Мочіта знову загарчала.

«Дивно», — подумав хлопчик.

Раптом світло спалахнуло ще раз.

Пако вже знав, що мандрівний вогник блукав над риб’ячими недоїдками. Але цього разу світло блимало на скелі Корсара. Проте якщо він розповість про це вранці друзям, то йому знову не повірять. Скажуть, що помилився.

Ні. Цього разу він і не подумає залишити цю загадку просто так. Треба піти на гору й з’ясувати, звідки береться те світло. Може, то ще один смітник. Та хай там що буде, а треба подивитись.

Хлопчик зайшов до намету, намацав черевики і, взувшись, схилився над братом.

— Пепе! Пепе! — покликав тихенько і поторгав його.

Пепе прокинувся.

— Що таке — озвався він.

— Я йду на скелю Корсара. Там блимає якийсь вогник. Хочу подивитись, що там.

— Але ж ми обіцяли не виходити вночі,— нагадав йому брат сонним голосом.

— Я не обіцяв. Хіба ти забув? Отож, якщо й вийду, то не порушу слова.

— Гаразд, — позіхнувши, сказав Пепе.

Лампу й ліхтарик Маркос поклав коло себе, в глибині намету, тому Пако вирішив їх не брати, щоб не розбудити нікого.

— Ходімо, Мочіто, — покликав він цуценя, і вони подалися.

Маленький серп місяця тьмяно мерехтів у височині. Пако був уже під горою, але зупинився й постояв. Коли очі звикли до темряви, рушив угору.

Було слизько. Він не раз падав, піднімався, але йшов далі. Мочіта нечутно бігла за ним. На півдорозі до вершини хлопчик вирішив зачекати, поки знову з’явиться світло. Невдовзі на вершині гори блимнуло.

«Більше схоже на ліхтар, — подумав Пако. — Отже, це Хасінто. Збирається ловити раків? Але навіщо тоді він його вмикає й вимикає?»

Хлопчик рушив далі. Раз він спіткнувся й подряпав коліно. До вершини було вже недалеко.

— Ш-ш-ш-ш-ш, Мочіто, — прошепотів він на вухо цуценяті, і воно принишкло.

Тепер лишалося визначити, де той ліхтар, і з’ясувати, хто подає сигнали. Почекав. Минуло кілька хвилин — світло не з’являлось.

«Що таке? — подумав хлопчик. — Невже не повториться?»

Як на Пако — ніч була досить тиха. Вимушене очікування повернуло його думки до того, над чим треба було замислитись раніше. Якщо то Хасінто вмикав ліхтар, то навіщо він це робив? Певне, не