Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

Зимовий вечір у Теофельсі. У величезному комині потріскують дрова. На стінах і високій стелі хилитаються червоні й чорні тіні.

— … Це цілком безвідсоткова позика, мила сестричко. Пропоную вам її як родич, як щирий друг. Тридцять тисяч дзвінкою монетою! На цілий рік! — Пухлі щоки комерційного радника посіпуються, багряний язик облизує губи. — Що таке «застава»? Дрібничка! Формальність, необхідна для того, щоб я міг провести цю операцію через свої бухгалтерські книги. Ви повернетеся з дорогим дядечком, віддасте мені гроші і будете жити не тужити в цьому чудовому будинку.

Мьонхле ковзає жадібним поглядом по гербу над комином, по розвішаній зброї, по головах кабанів і оленів.

Летиція думає: «Ти сподіваєшся, що мене дорогою пришиють розбійники. Або що ми не зможемо повернути борг. І тоді твоя мрія здійсниться. Теофельс стане твоїм. Бр-р-р! Але рік — це так багато! За цей час я помру, але визволю батька. І якщо визволю, він зуміє дістати гроші. А якщо помру, начхати. Нехай тут живуть діти Беттіни».

Продовження бесіди додивитися (точніше сказати, допригадувати) я не встиг, бо моя вихованка раптом підхопилася, підійшла до вікна і стала дивитися туди, куди я показував їй хвилину тому — на корабельні щогли.

— Господи, ну звісно! — прошепотіла вона. — Десь там стоїть мій корабель. Я попливу на ньому сама! Ніщо мене не зупинить!

Розумничка! Зметикувала!

Протягом кількох хвилин вона ходила по кімнаті і сама з собою розмовляла, але про себе, тільки ворушачи губами, тому я не знав, у якому напрямку спрямувалися її думки. Пот тім знову сіла до столу і почала писати листа. Тут вже я не розгубився. Перелетів до неї під лікоть, став дивитися, як на папір лягають рядки. Час від часу Летиція замислювалася і неуважно чухала мій чубчик. Це було з біса приємно.

Писала вона Беттіні, англійською — мовою пансіонних років. Поки сохло чорнило, я проглянув написане ще раз і залишився цілком задоволений змістом. Незрозумілим мені залишився тільки один пасаж:

«Будь здорова, кріпка Духом і не сумуй, наскільки це можливо у твоєму Стані. Нехай дорогі для мене Стіни служать не тільки Притулком для твого бідного Тіла, а и Підпорою твоїй сумирній Душі. Таке моє тобі Благопобажання, і надалі, пам'ятаючи про свою Обіцянку, не торкнуся сього сумного Предмета жодним Словом».

Це вимагало пояснень.

Я прикрив очі і побачив продовження сцени біля палаючого каміна. Але тепер говорила Летиція, а гер Мьонхле покірно слухав.

— Дорогий братику, — в'їдливо говорила вона, — я прийму твою великодушну допомогу, але за певних умов. Ти отримаєш Теофельс у заставу, — однак протягом року жити тут буде твоя дружина, а ти не матимеш права навіть переступити через поріг замку.

Комерцрадник першої миті засяяв — його мрія була близька до здійснення. Потім закліпав, роззявив рота.

— А… а як же виконання законних подружніх прав? Хоча б раз на тиждень, у суботу?

Летиція розсміялася — варто визнати, дуже недоброзичливо.

— Поки Теофельс мій — під дахом фон Дорнів ти не будеш…

Я був епатований вульгарністю використаного нею дієслова. Грубими словами мене не здивуєш, я старий морський волоцюга. Але ж це панянка з благородної родини, вихованка англійського пансіону!

Рік спокійного життя подалі від осоружного чоловіка — ось подарунок на прощання, який Летиція зробила своїй дорогій подрузі.

Очі Ієронімуса Мьонхле зблиснули злістю, завжди мокрий ніс гучно хлюпнув, але кузен стерпів і сумирно розвів руками. Принизлива умова була прийнята.

Ще я не зрозумів, що означає підпис Your most loving and assured Friend Epine:[18] «Epine» французькою означає «колючка». Та потім переклав це слово німецькою — вийшло «Dorn» — і навіть не став порпатися у пам’яті. Сам зметикував: не інакше, старе пансіонне прізвисько. З таким прізвищем і з таким характером, як у моєї вихованки, франкомовні однокласниці з фландрських родин повинні були прозвати її саме так.

Заклеївши листа сургучем і відтиснувши свою печатку, Летиція відразу ж написала другого листа, короткого і ділового. Вона повідомляла «високоповажного мессіра Лефевра», що сьогодні о дев’ятій годині вечора відвідає його, щоб обговорити умови угоди і познайомитися з капітаном Дез Ессаром.

Тон листа був сухим і владним — так пише вимогливий замовник до виконавця.

Далебі я захоплювався своєю міднокосою вихованкою!

Розділ п’ятий

Ділова розмова

— Отже, ви пропонуєте мені винайняти корсарський корабель, — сказала вона, особливо підкресливши слово «винайняти».

Я, чесно кажучи, не зрозумів, навіщо, але Лефевр щось занюхав і вніс поправку.

— Якщо бути точним, мадемуазель, я пропоную послуги одного з моїх кораблів, з моїм капітаном і моїм екіпажем, щоб витягнути з полону вашого татка.

Ввечері похолоднішало, з моря повіяв холодний вітер, і високі вікна розкішного кабінету були зачинені, а в каміні ярів вогонь, та арматор мерзлякувато щулився, а Летиція, навпаки, пашіла. Відразу було помітно, хто тут нападає, а хто задкує.

— Я й не кажу, що купую ваш корсарський корабель. Я його винаймаю. Чи не так?

Здається, я почав здогадуватися про причину її наполегливості і від задоволення злегка пчихнув. Пчихати дуже приємно. Живучи зі штурманом Ож’є, я приохотився нюхати тютюн. Клянуся, це одне з наймиліших занять у світі. Але з пані де Дорн від цієї невинної насолоди доведеться відвикати, нічого не зробиш…

Француз скосував на мене.

— Ви так екстравагантно виглядаєте з папугою на плечі. Але, може, пересадимо пташку в клітку, щоб вона не заважала діловій розмові? — Він показав на велике золотаве спорудження з дроту, що стояло на окремому столику. Туди, очевидно, цей пройдисвіт і мав намір мене засадити, коли допіру пропонував сорок ліврів. — Чи не бажаєте?

— Не бажаю, — відрубала моя нова вихованка, і я вдячно стиснув її плече кігтями.

Коли вона під покровом темноти збиралася на зустріч з арматором, залишила мене в номері. Та я, звісно, не міг пропустити такої події. Я відкрив дзьобом віконну раму, злетів на вулицю і спланерував Летиції на плече.

Вона не розсердилася, навіть зраділа.

— Кларочко, ти хочеш зі мною? Добре, а то я трохи побоююсь.

Та якщо вона й побоювалася хитромудрого судновласника, в розмові це ніяк не виявлялося.

— Чому ж ви не хочете визнати очевидного факту? — з притиском повторила вона.

Лефевр промимрив:

— Не розумію, про що тут говорити. Ну так, звісно. Ви винаймаєте судно.

— Чудово. Я винаймаю корсарський