Сокіл і Ластівка - Борис Акунін
Про Мулай-Ісмаїла відомо, що він лютий і непередбачуваний. Кожного дня він когось убиває власноруч за дріб’язкову провину чи просто так, для потіхи. Піддані з тремтінням чекають, у якому одязі султан нині вийде. Якщо в зеленому, значить, смертей буде небагато. Якщо в жовтому, чекай великого лиха. З усіх іноземних повелителів Мулай вважає собі за рівного тільки Короля-Сонце, і тому французькі кораблі можуть плавати Середземним морем і Біскайською затокою без перешкод. Без остраху заходять вони і в марокканські порти — тут арматор Лефевр не збрехав.
Однак я відволікся.
На листі з Сале картинки не закінчилися, але їхній темп пришвидшився — всі останні місяці Летиція жила, наче у тремтінні від лихоманки.
Я побачив кабінет у Мюнхені, почув байдужий голос, який пояснював, що турецька поїздка пана фон Дорна була неофіційною і тому казна не несе за неї жодної відповідальності.
Майнула одутла фізіономія з підшморгуючим м’ясистим носом (пан Мьонхле, зведений братик). Задзвеніли монети, які висипали зі шкіряних мішечків в скриню. Вибоїстою дорогою понеслася шкіряна карета, з-під коліс летіли бризки, небо лисіло над зимовими полями мокрою мішковиною.
Летиції набридло стукатися у мюнхенські двері. Вона вирішила, що викупить батька самотужки. Списалася з арматором з головного французького порту Сен-Мало, заклала кузенові родовий замок і вирушила рятувати того, заради кого не шкода нічого на світі.
Ну що сказати?
Мені надзвичайно сподобалася моя нова вихованка. Певно, дарма я витратив стільки років свого життя виключно на чоловіків. Якщо решта жінок схожі на Летицію де Дорн, подумав я, вони дійсно — краща половина людства.
Моя вихованка не тільки відважна і самовіддана в любові, вона ще й розумна. Її початковий розрахунок був правильним: саме через мореплавців із Сен-Мало і слід діяти. Якби війна не поклала край морській торгівлі, план легко б втілився.
Що ж до пропозиції Лефевра, мені вона здалася нечесною. Я трохи розбираюся в розцінках і звичаях корсарського промислу. Якби я вмів говорити і мав відповідні повноваження, то зумів би істотно збити запропоновану ціну. Врешті-решт, Лефевр не єдиний арматор у місті, та й репутація у нього, наскільки мені відомо, не найкраща.
Миле, горопашне дитя, як же тобі важко в цьому чужому і незбагненному світі! Я допоможу тобі, я зроблю все, що в моїх силах!
Вистачило кількох секунд, щоб я пройнявся інтересами і турботами моєї Летиції.
Щастя і величезне везіння, що вона не скинула мене зі своїх грудей ні в мить самого співпереливання душ, ні потім.
Розділ четвертий
Подруги
О ні! Вона стійко перенесла кровопускання, та ще й заспокійливо притисла мене до себе.
— Бідолашко, ти злякався цих дурних вартових! — Помацала дірку від кігтів на ліфі. — І ще я бачу, що моя шовкова сукня тобі не до смаку. Нікому вона в цьому місті не подобається. Мабуть, дійсно, сховаю її в скриню.
Ми йшли вузьким провулком, де пахло помиями, а під ногами валялося лушпиння.
Летиція розмовляла зі мною, це зігрівало мені серце.
— Хочеш, я візьму тебе до себе?
Ще б пак! Наскільки міг солодким голосом я прокурликав повну свою згоду.
— Не бурчи, — сказала вона. — Не сподобається — полетиш. Силоміць утримувати тебе я не збираюся.
Хіба можна полетіти від того, з ким зріднився душею? Дурненька!
— Як би мені тебе, пташко, назвати?
Вона взяла мене в руки, покрутила так і отак. Я знову закурликав, готовий прийняти будь-яке ім’я. Після того, як тебе величали Каброном чи Трюком, особливо вередливим не станеш.
І все ж її вибір мене приголомшив.
— Я називатиму тебе Кларою, моя славна дівчинко, — оголосила Летиція.
О Боже… Невже не помітно з чубчика, з гордовитого малюнка дзьоба, з усієї моєї мужньої постави, що я аж ніяк не можу бути Кларою? Я крикнув, протестуючи.
— Їй подобається, — розчулилась неосвічена дівчина. — Ти навіть намагаєшся повторити своє нове ім’я: клррр, клррр.
Решту дороги до готелю ми мовчали. Не знаю, про що думала моя вихованка, а я намагався звикнути до думки, що відтепер буду «славною дівчинкою» на ймення Клара.
Та в готелі я одразу забув про свою образу.
Щойно Летиція піднялася в номер і зачинила за собою двері, вона повелася доволі неочікувано. Впала на постіль і голосно заридала.
Це заскочило мене зненацька. Я не звик до сліз — чоловіки плачуть рідко, зазвичай таке трапляється на п’яну голову. Я, звісно, надивився за життя на жінок, що ридма ридали. Але Летиція плакала зовсім не так, як вони. Не напоказ, не жалібно, не волаючи про співчуття, а глухо, безнадійно, неначе тягар світу став для неї зовсім нестерпним. Вона ридала від того, що не знала, як їй діяти, а крім неї приймати рішення не було кому.
Проглянувши все її життя, я знав, що плакала моя вихованка досить рідко. Коли це траплялося востаннє?
Я покопався в картинках з її минулого і здивувався. Як, усього одинадцять днів тому?
Я знову побачив дорожню карету, але вона не їхала, а стояла; над дорогою сліпий дощ змінився туманом. Із нього вискочили три темних силуети і перетворилися на голодранців.
Судячи з кольору мундирів, то були дезертири з прусської армії. Один схопив за вуздечку корінного. Другий стягнув з передка і вдарив руків’ям шаблі кучера, третій розчахнув дверцята і гугняво проспівав: «Вилазь, кицю, ти приїхала». У відповідь карета вивергнула струмінь диму, вогонь і гуркіт. Розбійник упав, не скрикнувши. Решта миттєво зникли у тумані.
Молодець, дівчинко, подумав я, слухаючи, як схлипує і стукає зубами Летиція. Не переймайся, так йому і треба. Не вартий цей гугнявий твоїх сліз. Хоча вона — кому, як не мені, це знати — плакала не через гугнявого, а через те, що світ влаштований так жахливо.
Передостаннього разу моя вихованка плакала, коли надійшов лист із Сале (це я вже описував). А перед тим — у тринадцятирічному віці, через прищика на лобі.
Я плачу і
