Сокіл і Ластівка - Борис Акунін

І він вступив на службу до Електора баварського. Мандрував світом, виконуючи неофіційні, часто ризиковані доручення. Якщо вдало з ними справлявся — всі говорили, що радник фон Дорн неймовірно удатний. Якщо місія провалювалася, казали: щастить Дорну, як це він тільки живим залишився.

На світанку дня, який я описую, Фердинанд вирушає в чергову подорож, з якої бозна-коли повернеться, а може, не повернеться зовсім. Рудій дівчинці страшенно хочеться, Щоб він обернувся, хочеться його покликати, але вона не наважується. Махає рукою, по скривленому личку течуть сльози.

Але вершник не обертається. Він уже забув про сірий замок, про руду дівчинку — його вабить виблискуюча сонячними іскрами дорога.

Інша картинка.

Дівчата-підлітки (всі в однакових коричневих суконьках з білим мережаним комірцем) збилися в гурт біля підвіконня і дивляться, як вузькою вулицею фламандського містечка рухається весільний поїзд. У відкритому екіпажі їдуть молодята: він дуже гарний в ясно-червоному плащі і трикутному капелюсі з пір’ям, вона — в пишному біло-срібному вбранні. У всіх пансіонерок однаковий вираз обличчя — мрійливо-захоплений. Ні, не у всіх. Довготелеса худенька дівчинка склала губки коромислом, а руденькі брівки дашком. Бідолашна знає, що негарна. Ніколи їй не їхати в білому гіпюрі під вітальні вигуки, поруч з красунчиком мальованим.

Ще.

Летиція підросла. Вже дівчина. Висока, рвучка у рухах, з засмаглим обличчям і облізлим від сонця носом. Вона зграбно сидить у сідлі — не амазонкою, а по-чоловічому, бо вдягнена в кюлоти і сорочку (їй надзвичайно подобається носити батькові старі речі). Поруч, теж верхи, Фердинанд. «Не бійся, — каже він. — Ти з роду Дорнів. Уперед!»

Їй дуже страшно, але вона жене коня до бар’єра — дерева, зваленого бурею. Не витримує, заплющується. Кінь відчуває стан вершниці і перед самою перешкодою робить свічку. Наче пам’яттю власного тіла я відчуваю удар об землю, чорноту непритомності. Потім бачу над собою насуплене обличчя батька. Перше почуття — паніка. Він розчарований! «Я спробую ще раз!» — каже дівчина.

Знову розгін, але тепер вона очей не закриває. Політ, перехопило подих — і пекуче щастя. Я зробила це! Він може мною пишатися!

Знову вдвох із батьком.

Фердинанд фон Дорн намагається зробити роздратоване обличчя, що у нього погано виходить. «Я проткну тебе, як перепілку!» — рикає він, розмахуючи шпагою, на вістря якої насаджено винний корок. Але, якщо клинок пробиває захист і б’є в живіт або в груди, це все одно дуже боляче.

Летиція ухиляється, парирує удари, але варто суперникові послабити натиск, негайна переходить у контратаку.

Фердинанд задоволений. «Панні корисно удавати слабку і беззахисну, щоб дати можливість чоловікам виявити лицарство, — каже він під час паузи, закурюючи люльку. — Однак треба вміти захистити себе. Не завжди поруч із тобою трапиться лицар. Якщо у тебе нема зброї, бий кривдника носком в гомілку або коліном у пах, і відразу ж лобом чи. кулаком в носа. Для таких ударів багато сили не треба».

Донька киває. Думає: «Він знає, що у мене ніколи не буде чоловіка, тому й вчить. І це дуже добре, що не буде».

Тепер мені зрозуміло, чому Кривий Вовк зазнав на Іспанській набережній такої швидкої і ганебної поразки.

Найбільше картин, де Летиція сама. Власне, вона майже завжди сама.

З книжкою в саду.

Взимку біля вікна — дивиться на порожнє поле.

Ось поле стало зеленим — вже весна, але дівчина сидить у тій самій позі.

Часом вона тримає в руках листа і посміхається — це надіслав звісточку батько. Але частіше пише сама.

Я легко можу зазирнути їй через плече і простежити за кінчиком пера, яке виводить на папері рівні рядки.

«Благаю вас, батечку, не вірити м'якості константинопольського клімату. Я прочитала, що вітер з Босфору особливо підступний в спеку, бо прохолода, яку він несе, крім приємності, криє в собі небезпеку застуди, такої небажаної для ваших слабких грудей…»

Або інший лист, цікавіший, але просякнутий прикрістю:

«Мила Беттіно, на відміну від тебе, я волію прожити свій вік старою панною. Радощі материнства, в яких ти сподіваєшся знайти втіху, здаються мені сумнівними. Вони навряд чи здатні виправдати тягар життя з чоловіком. Адже чоловіки грубі, хвалькуваті, жорстокі, вони вважають нас дурними і ні на що, крім дітонародження, не здатними, а самі дуже погано вміють дати раду владі, яку захопили. Втім, не буду з тобою лукавити. Коли я бачу красеня з розумним обличчям і гордовитою поставою, особливо, якщо у нього ще зелені очі, моє дурне серце стискається і тьохкає, але, на щастя, зеленоокі красені на моєму шляху трапляються зрідка, і я кожного разу знаходжу в них якийсь ґандж. Зелений виноград! Скоріше б вже минулася молодість, клятий вік, який чомусь називають золотою порою життя. Єдиний чоловік, з яким я хотіла б жити — мій дорогий батько. Скоро йому набридне мандрувати, він повернеться в Теофельс, і тоді я буду цілковито щаслива».

Листи, самотні прогулянки верхи, книги, знову листи. Дні життя Летиції забарвлені в неяскраві кольори — світло-зелений, блякло-жовтий, сірий. Чи мені це здається, бо я звик до соковитих барв південних морів?

Потім гама раптом змінюється, світ чорнішає, наче занурившись у морок ночі або затемнення.

Я бачу Аетицію з листом від батька в руках — знову. Та вона не посміхається, а плаче.

Фердинанд фон Дорн пише, що йому знову неймовірно пощастило. Він вів таємні перемовини з турками, спричинені наближенням війни, і отримав певні дуже важливі гарантії для свого государя. Щоправда, на зворотному шляху корабель був захоплений марокканськими корсарами, але доля І тут не залишила свого улюбленця. Він; один із небагатьох, залишився живим, і хоча наразі його утримують у в’язниці у малоприємних умовах, вже зумів домовитися про викуп. Треба зібрати і доправити в марокканський порт Сале 5000 французьких ліврів. Придворна канцелярія, звісно ж, не пошкодує такої нікчемної суми за звільнення дипломата, який так багато зробив заради слави й прибутків його високості курфюрста.

О, я добре знаю, хто такі марокканські корсари зі страшного міста Сале! Від самої цієї назви бліднуть моряки всієї Європи.

Морські розбійники Барбарії безстрашні й дикі. Їхній прапор — відрубана рука з ятаганом. Низькі, меткі кораблі маврів шмигають вздовж узбережжя Іберії, Франції й Англії, сягаючи навіть Ірландії. Найжахливіше, що полюють вони на людей. Повелитель марокканського пекельного кодла, султан Мулай-Ісмаїл, вимагає від свого порту Сале платити данину живим товаром. Султану потрібні жінки для гаремів і робочі руки. © http://kompas.co.ua

А