Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

Передня колона, тримаючи на оці сторожів, рухалася слідом. Назустріч колоні вийшли скіфи. Оточили їх, загнали в улоговину і поклали всіх до ноги. За передньою колоною пішла друга. Пагорб, як пустельний велетень, проковтнув також її. Крики і стогони поранених виходили, здавалось, крізь глибокі тріщини в землі. Військо, яким керував Артабан, брат Дарія, відчуло небезпеку. Вояки нервували. Про неспокій рядових офіцери доповіли Артабану. Той наказав спішно сурмити збір всіх колон. Але минула година, аж поки військо зійшлося. Артабан повів його до загадкового пагорба. Та від скіфів уже слід простиг. Кочівники безслідно зникли.

Онімілі від жаху, воїни дивилися на земляну чашу, вщент наповнену частинами людського тіла; политу кров’ю і скроплену живим мозком. Навіть бувалих у боях вояків уразила подібна жорстокість.

О, підступний ворог заманив у пастку їхніх товаришів, де влаштував справжню бійню. Знімав одяг з ранених і убитих. Знущався над ними. Молотами трощив черепи. Списами колов і штрикав. Мечами різав. Сокирами рубав. Шматував людей, як туші баранів. Боже праведний, які жорстокості таїть цей несходимий Степ? Де кінець йому?

Від того дня, як копито коня Дарія ступило на землю Скіфії, вперше його армія зазнала відчутних втрат.

Зате скіфів розправа над ворогом окрилила. На ділі вони переконалися в дієвості заповіту «доблесного і мудрого Бати». Відтепер за розпорядженням Іданфірса всі царства і союзники скіфів переміщалися в Гетську пустиню. Вони йшли за Персом назирці, крадькома. Мовби зграя голодних вовків за отарою. Час від часу нападали на крайні обози й грабували їх. Особливо докучали персам нічними розбоями.

Кочівники уже не сприймали Перса як лютого ворога. Навпаки. До величезного війська, що загубилося у несходимому Степу, вони ставилися на кшталт жирного пирога, дарунка верховних богів — Папая і Гестії. Для того, щоб ласувати пирогом якомога довше, Іданфірс наказав залишати невеликі череди і не псувати водоймищ.

Над полем кружляли птахи і нетерпляче клацали дзьобами. Для людського вуха це клацання звучало зловісно.

Жрець з оголеним торсом і непокритою головою читав молитву. Стояв він обличчям до сонця, що заходило. Біля полеглих невтомно порядкували насукаші, раби, оголені й мовчазні. Насукаші зносили трупи марами і клали їх головами на схід. При цьому слідкували, щоб до кожного спочилого був вільний підхід.

Монотонний голос жерця потонув у заливистому гавканні. Це примчала орда голодних жовтовухих псів. Орда з радісним вискотінням носилася поміж спотворених холодних тіл. Пси забиралися на трупи, розривали їх іклами і блискавично поїдали.

Зажурені перси верталися в наметове містечко. Насукаші теж пішли. На стоянці, що тулилася на узбіччі табору, вони старанно обливали один одного коров’ячою сечею. Потім довго молилися, сподіваючись добросовісною працею заслужити чарівний куточок у царстві Аїда.

Уранці, поки собаки з роздутими животами дрімали, насукаші зносили на купи залишки трупів. Готовили полеглих до відходу в інші, кращі світи.

Опівдні невідь звідки з’явилася хмара і зависла над полем печалі. З її жовтого черева на висхлу землю закрапав дощ. Підупалі духом, перси оживилися. Підставляли брудні, забиті пилом обличчя під теплі краплі, насолоджувалися благодатною вологою. Полегшавши, хмара вітрильником поплила небесним океаном. Їй услід тоскно дивилися розчаровані люди.

Утрамбована копитами, колесами і людськими ногами земля не прийняла воду. Порохнява збилася в мілкі зерна. Волога з них швидко випаровувалася. Зерна розсипалися знову на порох. Білі коси пари тяглися догори, навздогін небесному вітрильникові.

Раптом Мишко побачив веселку. Чітку й яскраву. Одним кінцем веселка торкалася поля, що віднедавна стало цвинтарем. Другого кінця він не бачив, бо той губився у осяйній далечині. Хлопчик озирнувся. Іскристими очима шукав товаришів. Чи милуються вони небесним дивом? І несподівано побачив Даниїла. Спираючись на ціпок, старець кудись поспішав. Густі вії малого затремтіли. Куди Даниїл почовгав? Чому візок покинув?

Хлопчик щодуху гукнув:

— Дідууусюю!

— Цить, — обірвав його сердитий окрик.

Мишко розгублено озирався. Хто пояснить йому: що відбувається? Куди чимчикує Даниїл? Він старенький. Ноги у нього кволі, як у дитини. Може зашпортнутися. Впаде, пораниться…

І тут хлопчик закляк. Від здивування перестали тремтіти вії.

Даниїл підійшов до веселки, обабіч якої сиділи, як охоронці, два пси. Білі, жовтовухі, з чотирма очима. Даниїл відкинув ціпок і випростав зігнуту спину. Відразу зробився високим, показним. Мишко здригнувся. Йому здалося, що дідусь дивиться прямо на нього. «Пам’ятай, Михайлику, мій урок. Будь розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим», — немовбито наказував з відстані. «Дідусю, я буду таким», — гаряче шепотів хлопчик, нібито давав клятву. Старець кивнув головою. Невже з відстані почув ствердні слова? Ось старець заніс на веселку праву ногу, заніс ліву — і пішов. Пішов веселковим мостом, його широкими променями.

А потім сталося неймовірне. Мовби за наказом нечутного для людей голосу зарухалися тіні. Прибравши обрисів людських фігур, тіні вишикувалися вервечкою. Плавно хитаючись, прямували до повітряного мосту.

Хлопчик не йняв віри своїм очам. У тінистих фігурах він узнавав полеглих персів. Упізнав Гада і Подзьобаного, яким дав неприємні для слуху імена. Тримаючись за руки, ці двоє вибиралися на веселковий міст. Ковзали його променями, поспішали за Даниїлом.

Фантастична процесія невпинно піднімалася вигнутим, як спинка гігантського лука, мостом. Мишко згадав розповіді Даниїла про міст Чінват. Про те, що для праведників промені будуть широкі, а для грішників — тонкі й гострі, мов лезо. Згадав і завмер у тривожному дожиданні. Невже якась тінь не втримається, зірветься з веселкового мосту? Ніби на підтвердження дідусевих слів, одна тінь оступилася. За нею ще одна. Вони кумедно хиталися на тонких променях, як повітряні акробати на шворках. Але не втрималися — відійшли від променів і зникли. Розчинилися в сліпучому світлі Гойтасира.

Дивну процесію вів за собою Даниїл. І чим дальше старець простував, тим більший смуток огортав Мишка. Сльози заволокли йому зір, а серце стиснулося. Хлопчик затулив обличчя руками і заплакав: «Даниїл пішов. Залишив мене серед чужих. Що мене чекає у ворожому таборі?» Але стих, коли почув голос царевича.