Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

Мишко, ні його батьки не мали бодай крихітного бажання. А мама, взагалі, проклинала той день, коли погодилася мандрувати в далекі світи. Мама, якщо не помре, дізнавшись про непоправну втрату, то тяжко захворіє. Але ж як сказати про це Фанагору? Чи зрозуміє батьків побратим його? Може, нічого не казати? Розвернутися і піти назад. Але ж його чекає батько. До кряжа вже рукою подати…

Хлопчик зупинився. Дивився на узгір’я і зітхав. Усе ж поборов спокусу.

Мишко швидко наздогнав Фанагора і випалив:

— Дальше я не можу йти.

— Що значить — не можу? — перший раз зупинився Фанагор. — Ти здурів? Мій побратим посивів, коли дізнався, що ти не повернувся з походу.

Хлопчика мучило сумління. Але він зібрав усі свої сили і вдруге поборов спокусу.

— Передай таткові, що перси мене не ображають. У мене тут є друзі.

Фанагор дивився на Мишка довго-довго. Хлопчик не витримав — повернувся до батькового побратима боком. Фанагор заповзявся переконувати непоступливого малого:

— Хлопче, ти в своєму розумі? Забув, що перси наші вороги. Вони жорстокі.

— Я не повернуся.

— Ех, — струснув кучерявим волоссям Фанагор. — Ти таки не сповна розуму… Гадаю, переконався в тому, що мені вдається корчити з себе дурня?

— Тааак, переконаався.

— Але я грав роль. А ти дурний натурально.

За такі образливі слова належало образитися. Та чи варто? Адже голос у Фанагора схвильований. І вид у нього розгублений. Ще заплаче…

— Не переживай за мене, побратиме мого батька, — заспокоював Мишко чоловіка. — Я обов’язково повернуся до батька. І не сердься на мене. Передавай таткові привіт.

Раптом Фанагор заволав на всю горлянку. Обкрутився на п’яті, мов дзига, і впав. Він бився головою об землю і стогнав. Мишкові подумалося: «Фанагор не грає. Він зображає свій розпач».

Втішати дорослого чоловіка не мало сенсу. Хлопчик почвалав назад. Його схилену постать сумовитим поглядом проводжав Фанагор.

«Дідусь уже проснувся. Треба йому допомогти встати». Турботливі думки підганяли хлопчика.

Біля червоного шатра збиралися воєводи. Під час перепочинку Дарій часто проводив наради з офіцерами, полковниками, великими воєначальниками.

Мишко прослизнув у шатро. Відхилив край килима, що закривав опочивальню, і заглянув усередину. Старець тихо сопів уві сні. Мишко відпустив килим. Якусь мить роздумував: куди піти? чим зайнятись?

Знадвору линув монотонний чоловічий гул. Штовхатися серед збуджених і сердитих вояків Мишко не мав бажання. Лише у колі Даниїла і Ксеркса він почував себе вповні захищеним. Стопи його самі завернули до закапелку, де він узнав історію перебування Даниїла у ямі з левами. Мишко вирішив тут пересидіти, поки проходитиме нарада. А там і дідусь проснеться, і хлопці прийдуть. Тоді життя знову завирує для нього безпечними сценами, фарбами і звуками.

Однак сидіти самому, навіть на зручних подушках, сумно. Мишко і совався, і роззирався. Але не знав, як себе розважити. Він прислухався. Монотонний гул стих, тепер звучали окремі голоси.

— Нахаба. Негідні речі назвав дарами.

— Приніс смердючі трупи дрібних тварин.

— Поступок владики вельми благородний. Відпустив його. А належало би підняти на списи.

— Чому гаркавого, явно хворого на голову, допустили до владики?

Враз запала тиша. Невдовзі долинув голос Дарія:

— Моя думка така щодо дарів. Скіфи віддають себе мені, царю Мідо-Перської імперії, свою землю і свої води. Хіба не зрозуміло? Миша живе в землі. Вона харчується зерном, як і людина. Жаба — у воді. Пташка нагадує коня. А п’ять піднесених стріл означають, що скіфи віддають мені свою військову міць.

Після виступу Дарія довго лунали схвальні вигуки. На останку їх накрив клекотливий голос:

— Дозволь, царю, висловити свою думку.

— Дозволяю, говори, воєводо Гобрію.

— На мою думку, негідні дари означають: якщо ви, перси, не полетите в небо, як пташки, не сховаєтеся в землі, як миші, або не скочите в болото, як жаби, то ви взагалі не повернетеся додому. Вас вразять наші стріли.

Зчинився страшенний галас. За окремими вигуками Мишко зрозумів: воєначальники підтримували Дарія і звинувачували у легкодухості воєводу Гобрія.

Напруженим слухом Мишко розрізнив старече зітхання. Хлопчик метнувся до опочивальні.

Урок Даниїла

Мишко пригадав, що вів себе нечемно, навіть кричав на дідуся, тому почувався мулько.

— Дитинко, чому знітилося твоє серце? — спитав Даниїл.

— О, дідусю, пробач мені.

Він кинувся до старого, обняв його і поцілував.

Даниїл посадив його поруч. Хлопчик завмер: дідусь якось загадково на нього поглядав. Хлопчик здогадався, що дідусь хоче сказати йому щось важливе. І він не помилився.

— Прихили душу свою, дитинко, а не тільки вухо, до слів, що зійдуть з моїх вуст. Не все ти зараз зрозумієш, але постарайся мої слова запам’ятати. Небо зобов’язало мене опікуватися тобою, дати тобі на початку дороги добру науку, — почав урочисто старець.

— На початку дороги? Дороги додому? — радісно стрепенувся хлопчик, вихопивши з потоку слів йому потрібні. — Я поверну перстень і перекинусь назад: у свій час і своє рідне село?

— Тебе найбільше непокоїть думка: чи повернешся на батьківщину, в Криве Озеро? — засміявся в широку бороду Даниїл.

— Найбільше, — признався Мишко.

— Заспокойся. Ти повернешся, але іншим.

– Іншим? Комахою? Слимаком? — злякався хлопчик.

— Розважливим, мужнім, справедливим і поміркованим.

Мишко гучно відпустив повітря. Перспектива повернутися у двадцять перше століття у вигляді комахи чи слимака його не на жарти злякала.

— Прошу, повтори чесноти, які щойно я назвав, — голосом учителя велів Даниїл.

— Я