Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер
Мармедюк мав великий досвід і добре знав, який крам потрібен поселенцям у нових краях. Під його керівництвом Лекуа закупив тканини, бакалійні товари, значну кількість тютюну й пороху, залізні вироби, в тім числі великі складані ножі, казанки й чайники, чималий набір неоковирного посуду, а також багато чого іншого, що винайшла людина для задоволення своїх потреб, — аж до таких предметів розкоші, як люстерка й губні гармонії.
Накупивши всього цього, він став за прилавок і завдяки гнучкості натури чудово пристосувався до свого теперішнього становища, так ніби все життя торгував. Його люб'язність і вишукані манери здобули йому загальну прихильність, а жіноча половина селища невдовзі виявила, що він має неабиякий смак. Тканини в його крамниці були найкращі, принаймні, найяскравіші в окрузі, а торгуватися з таким «милим чоловіком» було просто неможливо. Отже, мосьє Лекуа процвітав і вважався другою особою в «патенті» — після судді Темпла.
Словом «патент», яке ми тут ужили й, може, будемо вживати надалі, називали землі майора Еффінгема, що були віддані йому у володіння на підставі спеціального королівського указу — «патента», — а згодом конфісковані республіканським урядом. Їх купив Мармедюк Темпл, і тому землі ті називалися тепер «патент Темпла» чи «патент Еффінгема».
Майор Гартман був нащадком німця, який разом з іншими співвітчизниками переселився з берегів Рейну на береги Могоку ще за часів королеви Анни[30]. Нащадки цих німецьких колоністів жили тепер у достатку й спокої на родючих землях цієї чудової річки. Німці, чи «західні голландці», як їх називали на відміну від справжніх голландських колоністів, були дуже своєрідні люди. Вони були поважні, працелюбні, чесні й заощадливі, як і голландці, але зовсім не такі флегматичні.
Фріц, або Фрідріх Гартман, утілював у собі всі вади й чесноти свого народу. Зовні врівноважений, мовчазний, натуру він мав запальну й трохи недовірливо ставився до незнайомих. Вірний своїм друзям, він відзначався несхитною мужністю й непідкупністю. Та й взагалі він ніколи не мінявся, і тільки зрідка його мовчазна поважність поступалась несподіваним веселощам. Він місяцями міг бути цілком серйозним, а потім тижнями веселитися. З перших днів свого знайомства з Мармедюком Темплем він відчув симпатію до нього, і суддя був єдиною людиною, яка, хоч і не знала німецької мови, заслужила в нього повну довіру. Чотири рази на рік він залишав свій низенький кам'яний будиночок на березі Могоку й, проїхавши тридцять миль гірськими дорогами, ступав у двері темплтонського «палацу». Там він гостював тиждень, причому, подейкували, більшу частину цього часу бенкетував у товаристві Річарда Джонса. Але всі, навіть Ремаркабль Петтібоун, яка мала через нього зайвий клопіт, любили його — адже він був такий щирий, добродушний, а часом ще й такий веселий!
От і цього разу він приїхав до судді Темпла на різдво; та не пробув він у селищі й години, як Річард запропонував йому їхати зустрічати господаря дому з дочкою.
Перш ніж повести мову про вдачу містера Гранта та про обставини, що привели його в цей край, нам треба повернутися до часів заснування Темплтона.
Можна легко помітити, що людям властиво дбати спочатку про свої тілесні потреби, а тоді вже про духовні. Коли селище тільки будувалось, мешканці «патенту Темпла» рубали дерева й корчували пеньки, майже не згадуючи про релігію. Проте більшість поселенців прийшла сюди з побожних штатів Коннектікут і Массачусетс, отож, налагодивши трохи господарство, почали вони всерйоз міркувати, як би вернутися до виконання релігійних обрядів, що їм їхні предки надавали такого великого значення. А що люди, які оселилися на землях Мармедюка, належали до найрізноманітніших сект, то, ясна річ, між ними не могло бути згоди щодо того, які саме обряди слід виконувати, а які — ні.
Незабаром після того, як селище офіційно розділили на квартали на кшталт міських, мешканці його зібрались, щоб обговорити питання, чи не відкрити в Темплтоні школу. Ідея належала Річардові, хоча, сказати правду, він був дуже схильний добиватись заснування в селищі університету чи принаймні коледжу. Збори збиралися не раз і не два протягом кількох років, і їхні ухвали з'являлися на перших сторінках крихітної місцевої газетки, яка вже друкувалася щотижня на горищі одного з будинків селища. Кому траплялося проїздити через Темплтон, той міг побачити цю газетку в щілині стовпа, що стояв там, де на дорогу виходила стежка від рубленої хатини якогось поселенця, — такий стовп йому правив за поштову скриньку. Інколи до стовпа була прибита справжня скринька, куди чоловік, що «розвозив пошту», запихав цілий жмут газет, що на тиждень мали задовольнити літературні потреби всіх місцевих фермерів. Під цими красномовними резолюціями, де стисло говорилось про корисність освіти й про політичні та географічні права Темплтона на учбовий заклад, — бо ж тут і повітря цілюще, і вода чудесна, і харчі дешеві, й моральний рівень його мешканців високий, — стояли підписи Мармедюка Темпла, голови, й Річарда Джонса, секретаря.
На щастя, щедрі університетські власті охоче відгукувалися на такі заклики, якщо була хоч невеличка надія, що витрати візьме на себе хтось інший. Кінець кінцем суддя Темпл надав ділянку під будівництво школи й навіть виділив необхідні для цього кошти. Знову звернулися до послуг Дулітла, якого, до речі, відколи він був обраний мировим суддею, називали сквайром Дулітлом; і знов архітектурні знання Джонса стали в нагоді.
Ми не будемо тут викладати розмаїті плани архітекторів, та це було б і непорядно з нашого боку, адже всі ті плани розглядало древнє й шановне братство «вільних каменярів»[31], магістром якого був Джонс. Однак нелегке питання незабаром вирішили, й одного чудового дня члени братства урочисто, з розгорнутими корогвами й таємничими знаками, вбрані в символічні каменярські фартушки, спустилися з потаємної кімнати, влаштованої на горищі «Хороброго драгуна» — заїзду, власником якого був такий собі капітан Голлістер, — і рушили до ділянки, відведеної під будівництво школи. Там Річард з належною поважністю, на очах у майже половини чоловічого населення й усіх жінок, що жили на відстані десяти миль навкруги Темплтона,
