Лабіринт - Кейт Мосс
Еліс бачила символ маленької золотої чаші, не більшої за монету в десять пенсів, що виблискувала, немов золота оздоба на грубому кремовому папері. Наступна сторінка була вкрита лініями витіюватого почерку. Еліс чула, як Марі-Сесіль промовляє слова в темряві, і водночас бачила перед очима червоні, блакитні, жовті й позолочені літери. Це Книга Ліків.
Образи двовимірних фігур, тварин та птахів переповнили їй голову. Еліс бачила аркуш паперу, грубіший за інші й не схожий на них — напівпрозорий і жовтий, очевидно, папірус. Цей аркуш був позначений такими самими символами, як і початок Книги, хіба що тепер їх перемежовували крихітні малюнки рослин, цифр та вимірів.
Зараз Еліс уже думала про другу Книгу, Книгу Чисел. На її першій сторінці був символ самого лабіринту, а не чаші. Навіть не усвідомлюючи, що вона робить, Еліс іще раз оглянула печеру, цього разу дивлячись на неї іншими очима, звіряючи її форму й розміри.
Вона поглянула на вівтар. Найліпше Еліс пам’ятала саме третю Книгу. Виблискуючи золотом, на першій сторінці красувався анкх, давньоєгипетський символ життя, тепер відомий у всьому світі. Між обтягненою шкірою дерев’яною палітуркою Книги Слів були порожні сторінки, неначе білі охоронці папірусу, захованого в центрі Книги. Ієрогліфи поставали щільними і незламними рядами. Густо виписані символи вкривали ввесь аркуш. Не було жодних інших кольорів, ані вказівок, де починається й закінчується слово.
Поперед усього цього ховалося закляття.
Еліс розплющила очі, відчувши, що Одрік пильно дивиться на неї.
Між ними спалахнув погляд розуміння. Слова поверталися до Еліс, повільно оприявнюючись із вкритих порохнявою закутків її свідомості. На якусь мить покинувши своє тіло, вона блискавично оглянула печеру зверху.
Вісімсот років тому Алаїс промовляла ці слова. Й Одрік чув їх тоді.
Правда зробить нас вільними.
Відтоді нічого не змінилося, але вона раптом перестала боятися.
Звук, що йшов від вівтаря, привернув увагу Еліс. Спокій минув, і сьогодення так само хутко повернулося, а заразом — і страх.
Марі-Сесіль підняла глиняну чашу, замалу, щоб поміститися в її долонях. Збоку вона тримала невеличкий ніж із тьмяним лезом. Марі-Сесіль здійняла вгору свої довгі білі руки.
— Dintrar[216], — вигукнула вона.
Франсуа-Батист вийшов з пітьми тунелю. Його очі пильно озирали все навколо, неначе прожектори, ковзнувши по Одріку, потім по Еліс, а згодом призупинилися на Уїлові. Еліс бачила тріумф ув очах Франсуа-Батиста і зрозуміла, що саме він поранив Уїла так жорстоко.
Я більше не дозволю тобі зашкодити йому.
Потім він відвів погляд. Франсуа-Батист якусь мить дивився на три Книги, що рядком лежали на вівтарі, — з подивом чи полегкістю, Еліс не могла сказати напевно. Перегодом його очі зупинилися на обличчі матері.
Попри відстань, Еліс відчувала напругу між ними.
Легка посмішка промайнула обличчям Марі-Сесіль, щойно вона спустилася від вівтаря, тримаючи в руках чашу і ніж. Коли вона перетинала кімнату, її вбрання мерехтіло, неначе місячне сяйво у ряхтливому світлі свічок. Еліс відчувала у повітрі тонкий слід її парфумів, — легкий супроти смороду горілої олії в лампі.
Франсуа-Батист спустився сходами і став позаду Уїла.
Марі-Сесіль зупинилася навпроти нього і прошепотіла щось Уїлові, але надто тихо, тож Еліс не могла її почути. Франсуа-Батист усе ще всміхався, проте вона бачила гнів на його обличчі, коли він нахилився, підняв зв’язані руки Уїла і простяг їх матері.
Еліс затремтіла, коли Марі-Сесіль надрізала місце між зап’ястком і ліктем Уїла. Він також здригнувся, але не зронив ані звуку.
Марі-Сесіль тримала чашу так, щоб зібрати п’ять крапель крові.
Вона зробила те саме з Одріком, а потім підійшла і заклякла біля Еліс. Дівчина бачила збудження в очах Марі-Сесіль, коли та провела кінчиком ножа по тильній стороні її руки вздовж старої рани. З точністю хірурга, вона ввела ножа під шкіру й тиснула, повільно, доки шрам сам знову не відкрився.
Біль заскочив Еліс зненацька, але то був не гострий, а тупий біль. Спочатку Еліс відчула тепло, потім холод і заціпеніння. Вона зачаровано дивилася на краплини крові, що крапали одна по одній у напрочуд бліду рідину в чаші.
Згодом усе скінчилося. Франсуа-Батист відпустив її і пішов за матір’ю до вівтаря. Марі-Сесіль повторила ту саму процедуру з ним, а потім стала між вівтарем та самим лабіринтом.
Вона поставила чашу в центр і надрізала собі шкіру, спостерігаючи, як її власна кров тече по руці.
