Лабіринт - Кейт Мосс

Коли Ґільєм, незграбно похитуючись, нарешті перетнув печеру, він почув гуркіт, неначе над схилом прокотився грім. Потім він спотикнувся, вважаючи, що то просто ноги вже не можуть його тримати. Він знову рушив уперед, здіймаючись сходинками й повертаючись до тунелю. Він ковзав на хитких камінцях, і від того його руки та ноги страшенно боліли. Потім Ґільєм збагнув, що то земля тремтіла й здригалася. Під його ногами дрижала земля.

Сили майже покидали Ґільєма. Бертранда лежала нерухомо в його руках, і здавалася важчою з кожним наступним кроком. Шум став голоснішим, коли він дістався входу в тунель. Уламки скелі й пил падали зі склепіння, звалюючись на землю навколо нього.

Тепер Ґільєм знову відчув холодне повітря, що зустріло їх при виході. Ще кілька кроків — і він вийшов у сірі сутінки.

Ґільєм підбіг до місця, де Саже лежав непритомний, але все-таки рівно дихав.

Бертранда була надзвичайно бліда, але вже почала пхикати і крутитися в нього на руках. Він поклав її долі поряд із Саже, потім підбіг до кожного із солдатів і зірвав з них плащі, воліючи зробити накривало. Потім Ґільем зірвав плащ із себе, відкинувши свою мідно-срібну пряжку в багно, і поклав доньці під голову як подушку.

Він зупинився на мить, щоб поцілувати дочку в чоло.

— Filha[214], — прошепотів він. Це був перший і останній поцілунок, який він подарував своїй дочці.

У печері з’явилася жахлива тріщина, неначе блискавка після грому. Гільєм побіг назад до тунелю. У закритому просторі звук мав неймовірну силу.

Він зрозумів, що з темряви на нього щось сунеться.

— Дух... обличчя, — незрозуміло бурмотіла Оріана, а в її очах світився жах. — Обличчя в центрі лабіринту.

— Де вона? — загорлав Гільєм, хапаючи її за руку. — Що ти з нею зробила?

Оріана була в крові: руки, одяг — геть усе.

— Обличчя в... лабіринті.

Оріана знову крикнула, і Гільєм обернувся, бажаючи побачити, що там позаду нього, але нічого не зміг розібрати. Тієї ж миті Оріана встромила йому ножа в груди.

Він знав, що цього разу вона завдала йому смертельної рани. Чоловік відчув, як смерть охоплює його кінцівки. Він бачив, як Оріана тікала крізь морок, а в його очах темніло. Він відчував, що помста помирає разом з ним. Вона більше нічого не важила.

Оріана вибігла у сірий присмерк, а Гільєм, хитаючись, наосліп рушив далі тунелем, відчайдушно намагаючись знайти Алаїс серед каміння й пилу.

Він знайшов її в невеликій заглибині у землі, її пальці стискали сумку з Книгою Слів, а в кулаці вона міцно тримала каблучку.

— Mon còr[215], — прошепотів Гільєм.

Почувши його голос, Алаїс розплющила очі. Вона посміхнулася, й Гільєм відчув, як відродилося його серце.

— Де Бертранда? — спитала Алаїс.

— Вона у безпеці.

— А Саже?

— Він також житиме.

Алаїс затамувала подих.

— Оріана...

— Я впустив її. Вона дуже поранена і не втече далеко. Останні язики полум’я догорали у лампі, потім заблимали і зрештою зовсім згасли. Проте Алаїс із Гільємом не помітили цього, бо знову лежали в обіймах одне одного. Для них уже не існувало ні темряви, ані спокою, що тепер огорнув печеру. Більше не було нічого, крім них самих.

Тонка роба ледве захищала від вологи та холоду печери. Повільно повернувши голову, Еліс здригнулася.

Праворуч від неї був вівтар, за єдине джерело світла правила стара олійна лампа, яка стояла посеред нього, кидаючи мерехтливі тіні на похилі мури. Утім, цього було досить, аби вона змогла побачити символ лабіринту на стіні позаду, великий і разючий у замкненому просторі.