Лабіринт - Кейт Мосс

Одрік посміхнувся їй.

— Усе скінчилось, Еліс, — промовив він тихо. — Ala perfin[222]. Грааль знову захистив свою таємницю, як це робив і досі. Він би не дозволив їй узяти те, що вона хотіла.

У відповідь Еліс лише похитала головою.

— Ні, печеру заміновано, Одріку, — сказала вона, — зараз буде новий вибух. Нам слід вибиратися.

— Більше не буде, — відповів Беяр. У його голосі звучала впевненість. — Це відлуння минулого.

Еліс бачила, що Одрікові важко розмовляти. Вона схилилася над ним. У його грудях чулося тихе клекотіння, а дихання було тихим і ледве помітним. Вона спробувала зупинити кровотечу, але сама бачила, що це безнадійно.

— Я хочу знати, як вона провела останні хвилини свого життя. Ти розумієш мене? Я не спромігся її врятувати. Вона була завалена всередині, і я не зміг добутися до неї. — Він болісно зітхнув, а потім жадібно ковтнув повітря. Але цього разу...

Нарешті Еліс усвідомила те, що вже інстинктивно знала відтоді, як увійшла до Лос-Cepec і побачила його на порозі маленького кам’яного будиночка в горах.

Це його історія і його спогади.

Еліс пригадала генеалогічне дерево, складене так старанно, з любов’ю.

— Саже, — промовила вона. — Ви Саже!

На якусь мить його обличчя осяяло життя. На помираючому виду промайнула невимовна радість.

— Коли я прокинувся, поряд лежала Бертранда. Хтось накрив нас плащами, щоб ми не замерзли...

— Гільєм, — відповіла Еліс, відчуваючи, що то правда.

— Пролунав страшний грім. Я побачив, що кам’яний виступ над тунелем зруйновано. Величезний камінь скотився униз на землю разом із купою кременю, бруду й ріні, поховавши Алаїс у печері. Я не міг добратися до неї, — його голос затремтів, — до них.

Потім раптом він замовк. Усе стало тихим, спокійним.

— Я не знав, — знову промовив Одрік з болем. — Я пообіцяв Алаїс: якщо з нею щось трапиться, я пересвідчуся, що Книга Слів у безпеці, але я нічого не знав. Я не знав, чи Оріана забрала Книгу, і взагалі, де вона. — Його голос перейшов на шепіт. — Анічогісінько.

— Отже, тіла, які я знайшла, належали Гільємові та Алаїс, — сказала Еліс, швидше стверджуючи, ніж запитуючи.

Саже кивнув.

— Ми знайшли тіло Оріани трохи нижче схилом. Книги у неї не було. Я знав тільки це.

— Вони померли разом, рятуючи Книгу. Алаїс хотіла, щоб ви жили, Саже. Жили і дбали про Бертранду — майже в усьому вашу доньку.

Одрік посміхнувся.

— Я знав, що ти зрозумієш, — промовив він. Слова злетіли з його уст, неначе зітхання. — Я жив без неї надто довго. Щодня я відчував її відсутність. Щодня шкодував, що мене прокляли, змусили жити, тимчасом як ті, кого я любив, старілися й помирали. Алаїс, Бертранда...

Беяр раптом замовк. Серце Еліс боліло від його слів.

— Ви не мусите більше почуватися винним, Саже. Тепер ви знаєте, що сталося, й маєте вибачити собі.

Еліс відчула, що втрачає Одріка.

«Розмовляй з ним, не дозволяй йому засинати», — наказала вона собі.

— У наші часи існувало пророцтво, що на південних землях народиться той, чия доля — переказати свідчення трагедії, що розігралася на цих теренах. Таку саму долю мали і ті, хто жив до мене — Авраам, Мафусаїл, Хариф. Я не бажав цього, але прийняв свій талан.

Саже схопив ротом повітря. Еліс притисла його ще міцніше, підтримуючи голову руками.

— Коли? — хутко запитала вона. — Скажіть мені.

— Алаїс прикликала Грааль. Тут, у цій самій печері. Мені тоді було двадцять п’ять. Я повернувся в Лос-Серес, вірячи, що моє життя от-от зміниться. Я вірив, що зможу посвататися до Алаїс, і вона любитиме мене.

— Вона справді любила вас, — палко сказала Еліс.

— Хариф навчив її розуміти давню мову єгиптян, — посміхаючись, вів далі Одрік. — Здається, відголоски її знань живуть у тобі. Скориставшись своїми вміннями, Хариф навчив її, і завдяки її знанню папірусів ми прийшли до печери. Коли настав час, Алаїс, як і ти, знала, що слід казати, Грааль діяв через неї.

— Як...