Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Заглянула дівчина туди через дірку, що правила за вікно, і побачила убоге приміщення, освітлене одною-єдиною свічечкою, та й та вже догоряла. За низеньким триногим столиком сиділи двоє зажурених людей: чоловік і жінка, обоє в лахмітті. Вони аж заходились від плачу.

Царівна дуже здивувалася, побачивши все це, бо ж, кажу, досі ніколи не бачила ні халуп, ні людей у лахмітті, а що люди плачуть, то бачила тільки на похоронах. У царському палаці всі люди завжди сміялися й були веселі. Дівчині закортіло негайно дізнатися, чому ці люди так гірко плачуть. Вона зайшла в хижку, забувши постукати в двері, і лагідно спитала тих двох людей, наляканих несподіваними відвідинами:

«Що сталося, люди добрі, чому ви так гіркло плачете?»

Чоловік спохмурнів і не зважився сказати нічого, бо впізнав у нежданій гості доньку самого великого царя, а дружина його, як і всяка жінка, почала виливати перед дівчиною душу, а та закам’яніло слухала її:

«Як же нам не плакати, принцесо, коли нашу халупу обсіли злидні, мов мухи стерво. Семеро дітей послав нам господь, і всі семеро хворі й голодні, а ми не знаємо, чи й дотягнуть вони до завтрашнього дня. Кожен гріш тікає з нашої хати, мов сарна від вовка, хліб у нашій хаті — така ж сама рідкість, як горе в хаті багача. Цілющі ліки ніколи й не з’являлися в нас, так само як не заходили сюди й радощі. Єдине світло і радість, яке наважилося прийти сюди, — це ти, велична й прекрасна принцесо».

Царівна страшенно здригнулася від усього почутого, але ще страшніше вона здригнулася, коли побачила сімох дітей, жовтих як віск і тоненьких мов очеретини, аж знетямлених від болю та голоду, що лежали на дерев’яних ліжечках.

«Люди добрі, — сказала вона з непогамовним болем у голосі, — я розкажу цареві про все, що тут бачила, і він допоможе вам, бо він надзвичайно сильний, багатий і справедливий. Але поки він учинить по-справедливості, візьміть оцей коштовний камінь, підіть із ним у місто і скажіть купцям, що це я дала його вам і звеліла обміняти тільки за його справжню ціну. Бо інакше буде біда на їхні голови».

І перш ніж нещасні люди встигли впасти на коліна, дівчина поклала коштовний камінь на низенький триногий стіл, швидко вийшла з халупи й не зупинялась, аж поки прийшла до свого тата-царя. Глибоко вклонившись йому, як і належало за звичаєм, вона сказала голосом, що аж тремтів від радості:

«Преславний тату, ти завжди вчив нас, що країна та всі її багатства — для життя й щастя людей, які її населяють. Я віддала коштовний камінь одним бідним людям, обійденим щастям і справедливістю у твоєму царстві. З його допомогою семеро дітей врятуються від смерті й житимуть у радості й достатку до кінця днів своїх».

І дівчина переповіла цареві та радникам, які всі поспішно зібралися, свою пригоду в лісі.

Цар спершу поблід, потім позеленів від люті, далі почервонів, мов буряк, і гаркнув так, що аж здригнулися стіни палацу, а душі радників сховалися в п’яти: «Згинь з очей моїх, мерзотнице, дурепо, якщо ти здатна була виставити на посміховисько і батька, й країну! Згинь з очей моїх, божевільна, якщо не вмієш берегти найкоштовніших речей! Іди до своїх жебраків і навіть близько не з’являйся тут ніколи. Зараз же йди звідси, безрозсудна!»

А потім сказав придворним, яких охопив страх: «Хай знають у всьому царстві, що відсьогодні в мене тільки дві доньки, а хто насмілиться прийняти в себе третю або хоч ім’я її згадає, той буде кинутий у найглибшу й найтемнішу темницю, він буде підданий найтяжчим тортурам і довіку не побачить світла сонця. І хай знають у всьому світі, що після моєї смерті царством правитимуть дві доньки, які своїми вчинками довели свою мудрість і вміння!»

Найменша царівна вже цієї ж ночі втекла з палацу, і ніхто не посмів глянути співчутливо їй услід або хоч промовити одне-єдине лагідне слово. Може, то її сестри намовили царя супроти неї, нашептавши йому на вухо, ніби вона несповна розуму й виступає проти порядків у країні.

І пішла найменша царева донька в невідому дорогу, у холодну й зловісну ніч. Зупинилася аж удосвіта, коли царське взуття геть розлізлося, а сукня, гарна сукня з пурпурного шовку, перетворилася на дрантя. Ноги її закривавились, жорстоко діймали голод і втома, але оскільки дівчина весь час бігла через ліс, то ніде не знайшла людського помешкання чи воріт, у які можна було б постукати. Та найбільше мучила її туга за батьком і за рідними сестрами.

Вийшла дівчина на галявинку з густою шовковистою травою. Знесилена від утоми, впала під якимось старезним деревом і, заплакавши, мов мале дитя, умить заснула…

Мош Тімофте почав набивати люльку, а Тік, скориставшись паузою, висловив уголос одну думку, яка не давала йому спокою.

— Як же цар міг прогнати дівчину, коли вона зробила таке гарне діло?.. Я на його місці залишив би їй царство!

— Авжеж, одначе, не всі люди міркували так у ті часи. Але казка твердить так, то хай так і буде…

— А як звали найменшу доньку?

Мош Тімофте безсило здвигнув плечима:

— Це, скажу тобі по правді, я забув чи, може, не спитав тоді вівчаря. А втім, здається, звали її чи то Іляна, чи Марія, не пригадую вже добре… Гаразд, на чому ми зупинилися?.. — спитав старий радше, щоб пересвідчитись, чи уважно слухає гість казку, бо сам добре знав, на чому він зупинився.

— Там, на галявині, під деревом…

— Ага, так-так… Там… Так-так… Тільки-но заснула дівчина, коли зненацька її розбудив якийсь шум. Вона напружила слух і глянула туди, звідки він чувся, — це було дуже близько, під самісіньким деревом, де вона спала. І побачила там, поміж корінням, кривенького чоловічка, старого карлика з довгою бородою — той мучився, намагаючись закинути кілька камінців у дупло на дереві.