Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Отже, так… Нема більш нікого в місті, хто знав би такі гарні казки, як я… Це трішки схоже на похвальбу? Так, але зовсім трішечки — мов землі під нігтем…

— Навіть менше, — посвідчив Тік.

— Ну, якщо навіть менше, ніж землі під нігтем, — сказав старий, гамуючи усміх, — тоді ти почуєш старовинну казку, дуже давню, може, навіть найдавнішу в тутешніх краях…

Старий ще кілька разів затягнувся з люльки, неквапом обвів поглядом скромно умебльоване, що аж сяяло чистотою, помешкання і, розігнавши долонею з-перед очей клуби диму, знову втупився поглядом у свого гостя, який майже з острахом стежив за цим невідомим йому ритуалом:

— Та-а-ак… Давня, дуже давня казка… Я чув її, коли ще сам був пуцьвірінком, від одного старого вівчаря. Починається вона й закінчується, як і всяка казка, але мудрість у ній велика…

Малюкові не терпілося почути казку, і він зручніше вмостився на стільці. Мошеві Тімофте навіть дивитися на нього не треба було, аби знати, що відбувається з хлопчиною, і він вирішив не тягнути далі:

— Отож був колись один великий і славетний цар. З ним ніхто не міг зрівнятися в світі, а слава про його силу й багатство сягнула аж на край землі. І мав той цар три доньки… Що то за дівчата були!.. Вродливі, як весна, і працьовиті, мов бджілки. І любив цар доньок більше, аніж зіниці власних очей, і не шкодував для них добра та коштовностей. Хто хоч раз бачив дівчат, не міг забути їх до смерті… І ось одного дня, якраз перед заходом сонця, цар, сидячи на троні, покликав дівчат і сказав так:

«Я, діти мої, відчуваю, що вже старію, що кінчається лік днів моїх. Одного прекрасного дня наше чудове царство залишиться без мене, і тоді треба буде, щоб одна з вас одягла корону й почала правити ним. Одна-єдина, любі мої діти, бо такий закон і так буде справедливо. Хоч я люблю вас усіх однаково, але для вітчизни буде краще, коли вона залишиться великою й сильною з руках одного керманича. Бо якщо ми поділимо її на три маленькі країни, то їх зможуть загарбати вороги… А щоб пересвідчитись, котра з вас заслуговує честі правити країною, я зроблю для вас випробу…»

Тут двері розчинилися, і поміж радників, що стояли рядами, схиливши голови, з’явився смаглявий чоловічок, який тримав у руках таріль, покритий чорним оксамитом. Чоловічок поставив таріль перед троном і пішов так само мовчки, як і з’явився. Двері зачинилися, цар знову залишився зі своїми доньками віч-на-віч. Коли він одкрив таріль, той увесь засвітився, ніби звідти сходило сонце: на ньому лежали три діаманти невимовної краси, кожен із них більший, як голубине яйце. Дівчата дуже здивувалися, що вони такі великі й так сяють, потім подивилися на трон і чекали, що скаже їхній гордовитий батько.

«Ось, діти мої, — сказав цар, — хай кожна з вас візьме по каменю й зробить із ним, що схоче. А післязавтра надвечір отут, на цьому самому місці, розкажете мені про свої справи. Робіть усе без поспілу, справедливо, а ваші вчинки засвідчать, кому з вас правити царством».

І цар, спираючись на золотий посох, усіяний діамантами, пішов до своїх радників, які чекали його за дверима, залишивши дівчат наодинці з їхніми думками…

Мош Тімофте на часинку замовк, щоб припалити давно погаслу люльку й подивитися з-під брів на враженого гостя. Глибоко затягнувшись димом, він повів далі:

— Та-а-ак… І ось наступного дня рано-вранці найстарша царівна побігла до золотаря й звеліла йому зробити до обіду малесеньку золоту коробочку та ланцюжок, теж із золота. І перед обідом вона постала перед царем, показуючи, що коштовний камінь знаходиться в коробочці, з якою вона ніколи не розлучиться.

Вдоволений цар сказав своїй доньці так:

«Мудро ти зробила, донечко моя! Твій вчинок гідний всілякої похвали. Ти вважала, що царство — найдорожча річ, з якою не можна розлучатися ніколи, бо його доля — твоя доля, а твоя доля — його доля. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробили твої сестри…»

Середульша царівна ще з ночі скликала найвправніших майстрів-мулярів з усього царства і звеліла їм за один день змурувати велетенську вежу, вершечок якої тонув би в хмарах.

Тільки-но майстри добудували цю вежу, дівчина в найвищій кімнаті поклала свій діамант. І засяяв він звідти, з височіні, так сильно, ніби над світом зійшло друге сонце. А дівчина поставила довкола вежі силу-силенну озброєних до зубів вояків, від самого вигляду яких проймав дрож.

Побачивши все це, цар задоволено всміхнувся, і радість осяяла його старече обличчя. І він сказав так:

«Ти мудро вчинила, доню моя! Ти вважала, що честь країни повинна сяяти як сонце на всій землі. І ще ти думала, що все це треба захистити від ворогів. Ти довела своїм вчинком, що можеш гарно правити країною. Але справедливість вимагає від нас побачити, що зробила твоя сестра».

Тим часом найменша царівна, котра, як і всі найменші дівчата в казках, була найвродливіша, бродила полями й лісами довкруг палацу, гірко терзаючись думками: що зробити з тим коштовним каменем, аби довести свою мудрість і силу правити державою. Уже давно й ніч опустилася на землю, а найменша донька ніяк не могла нічого придумати.

Тоді вирішила вона повернутися в палац і попросити в батька ще один день. А коли йшла назад, заглибившись у свої думки, то збилася з дороги. От іде вона, йде і, може, йшла б дуже довго, якби їй не причулося, ніби десь хтось плаче. Зупинилась дівчина, прислухалась, аж тут знову почувся плач. Жаліслива за вдачею, вона рушила на плач і опинилась перед халупою за велетенськими деревами, перед бідною розваленою хижкою, яких вона досі не бачила і навіть не читала й не чула про