У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Отже, я вдавав байдужість до блискавок навіть тоді, коли одна з них ударила в терновий кущ за тридцять кроків від нас. Кущ спалахнув, і за хвилину на його місці постав стовп пилу. Одна тріска влучила мені в обличчя.

Нарешті, збруя була розплутана, і воли відпущені на волю. Вони розбіглися, шукаючи укриття серед навколишніх скель. Двох останніх дуже цінних дишлових волів було особливо важко розпрягти, оскільки вони валися за іншими, і довелося нарешті розрізати ремінь. Тоді вони помчали за іншими, але надто пізно: у мене на очах обидва воли впали, неначе підстрелені. Один не рухався. Другий якийсь час хвицав, лежачи на спині, і, нарешті, затих, як і його товариш.

— Що ж ви на це сказали? — недовірливо запитав Гуд.

— А що б ви, Гуде, сказали на моєму місці? — сердито озвався Аллан. — Усі ми знаємо, як “міцно” ви вмієте висловлюватися, а тому, думаю, не маю потреби відповідати.

— Я сказав би… — почав Гуд, зрадівши випадку, але Аллан жестом зупинив його і продовжував:

— Без сумніву, що-небудь про Юпітера-Громовержця. Ну, а мої слова почув хіба що який-небудь янгол-гультяй, хоча Ханс, мабуть, вигадав їх, бо він забурчав на мене і зауважив:

— Могло б ударити в нас, баасе. Коли небо сердиться, йому треба зірвати на комусь свій гнів. Краще хай на биках, ніж на нас, баасе.

— До печери, ідіоте! — заволав я. — Заткни пельку і веди нас до печери. Починається град!

Ханс усміхнувся і, підігнаний градом, з дивовижною швидкістю подерся схилом, запрошуючи нас за собою. Навпомацки пробиралися ми за ним у темноті, що все густішала. Раптом за величезною кручею він пірнув у кущі і протягнув мене між двох каменів, що створювали щось на зразок природних воріт, у заглиблення, яке відкривалося за ними.

— Сюди, баасе, — сказав він, обтираючи кров, що струмувала його лобом з ранки, яку зробила велика градина.

Яскравий спалах блискавки освітив пащу печери невідомих розмірів. Проте про великі її розміри можна було здогадатися і за тривалим відлунням, багато разів повтореним гуркотом грому. Здавалося, на нього озивалися бездонні надра гір.

Ми дісталися до печери саме вчасно. Не встигли мої зулуси ввійти до “воріт” слідком за мною і Хансом, як град сипонув не на жарт, — а ви, друзі мої, знаєте, що таке африканський град, особливо ж у горах Берга. Мені траплялося бачити, як градини, немов кулі, пробивали листи гальванізованого заліза. Якщо потрапиш під такий град серед відкритого поля, не маючи воза, під який можна було б заповзти, або сідла, — прикрити голову, то вже ніколи не побачиш знову ясного неба.

Погонич і так мало не плакав над втратою Капітана і Німця (так звали дишлових биків), зовсім збожеволів, побоюючись, що град уб’є інших, і збирався вибігти з печери в безглуздій надії загнати тварин в який-небудь затишок. Я наказав йому сидіти тихо і не бути дурнем — все одно лихові не допоможеш. Ханс, який ставав під час грози релігійним, повчально зауважив, що “Великий-Великий” на небесах, поза сумнівом, подбає про худобу, бо його “преподобний батько” (що навернув його в якусь змішану віру, яка у Ханса скидалася на християнство) говорив йому, що у Господа худоба пасеться на тисячі пагорбів, — а не чи на тисячі пагорбів розбрелися наші воли? Але погонич-зулус, який ще не “знайшов істину” і був простим дикуном, уїдливо заперечив, що в такому випадку “Великому-Великому” не завадило б виявити своє високе заступництво до Капітана і Німця, чого він, проте, не зробив. Потім, щоб відвести душу, зулус, як сварлива шавка, накинувся на Ханса, назвав його жовтим шакалом і додав, що готтентот з усіма своїми тельбухами не вартий бичачого хвоста і що краще б град пробив його нікчемну шкуру замість шкіри благородних тварин.

Цей зухвалий натяк на його зовнішність розгнівив Ханса. Він вишкірив зуби, неначе злий собака, і не зовсім шанобливо висловився про батьківщину зулуса, зокрема ж про його матусю. Якби я не втрутився в цю сварку, справа дійшла б до ножів. Але я рішуче заявив, що той, хто скаже ще хоч слово, буде вигнаний із печери під град і блискавиці, і після цього запанував мир.

Довго тривала гроза. Град змінився зливою, було зрозуміло, що доведеться заночувати в печері, тим більше, що хлопці, відправлені розшукувати волів, повернулися ні з чим. Це мало вельми невтішний вигляд, оскільки в печері панувала холоднеча, а ночувати в наскрізь промоклому візку годі було й думати.

Але знову нас виручила пам’ять Ханса. Позичивши у мене сірники, він поповз углиб печери і повернувся, тягнучи за собою кілька запорошених, поточених дрівець, але цілком придатних для