Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

– І що відповів Іданфірс? — випалив Мишко, котрий слухав, затамувавши подих.

Ксеркс знехтував увагою колишнього раба. Дивився на Даниїла, немовбито на його запитання відповідав:

– Іданфірс прислав негідну чесного мужа відповідь. У своєму листі нахвалявся: «Мої справи, о Персе, такі. Я й раніше не тікав, переляканий, ні від кого. І від тебе не тікаю. Тобто я не чиню тепер нічого нового, порівняно з тим, що звик робити за мирного часу. Поясню також, чому я негайно не розпочинаю з тобою бій. У нас нема ні міст, ні обробленої землі. І тому страх, що вони будуть захоплені та пограбовані, не спонукує нас розпочинати битву з вами. Коли ж тобі конче потрібно битися, то у нас є батьківські могили. Спробуй знайти їх і розвалити. Ось тоді ви дізнаєтеся, чи будемо ми боротися за могили, чи ні. Але до того, коли у нас не буде причини, ми з тобою битву не розпочнемо. Щодо битви я сказав досить. Владиками же своїми вважаю тільки Зевса, мого пращура, і Гестію, царицю скіфів. А замість дарів землі та води я надішлю тобі такі дари, які тобі личать. А за те, що ти оголосив себе моїм владикою, тобі доведеться плакати».

Ксеркс передихнув.

— Ось таку негідну відповідь, аввуню, прислав поганий Скіф.

— Марнота марнот, — зітхнув Даниїл, порядкуючи біля чоток.

З’явився вершник у червоних штанах. Стримуючи баского коня, гукнув:

— Отче Даниїле, цар царів Дарій просить прибути до нього.

На голос вершника озирнувся їздовий. За знаком Даниїла, поданим ціпком, їздовий зіскочив із коня. Прикріпив до візка держак із фарбованим вохрою кінським хвостом і дзвіночками. Знову сів на коня і вправно вивів транспорт на широкий проїзд.

Від швидкого руху хитався фарбований хвіст і дзеленчали дзвіночки. Їздовий розмахував ремінним батогом і несамовито кричав: «Дорогу! Дорогу!».

Ставка Дарія містилась у центрі елітного війська, в яке входили безсмертні, — десять тисяч заможних мужів або синів тих, кого Дарій називав своїми друзями. Елітне військо охороняло головнокомандуючого і становило ядро мідо-перської армії.

Безсмертних розпізнали за одягом, зброєю і амуніцією коней. Одяг безсмертних — останнє слово стародавнього кутюр’є, що спеціалізувався на формі для військових. Костюм, а саме вільні штани і вузький каптан, тоді шили із цупкої льняної тканини. Поверх каптана воїн одягав шкіряний панцир. Під час бою користувався і непробивним панциром. Металеві пластини на панцирі тулились одна до одної щільно, як лусочки на шишці. Від ворожих стріл та ударів меча воїна також оберігав бронзовий шолом. Начищений до блиску, він палахкотів, наче Гойтасир опівдні. Гребінь шолома вінчали пір’їни казково красивих птахів.

Уявити собі вояка без зброї не можливо. У безсмертних вона, звичайно, найпередовіша — міцне, гостре лезо дзвінко свистіло в повітрі. А ще надзвичайно красива. Так, руків’я меча прикрашали ковані декоративні деталі та коштовне каміння. Лук — потужний, з розгонистими плечима. Захисний щит дерев’яний, круглої форми. І обов’язково орнаментований мідними пластинами.

Безсмертні користувалися арабськими скакунами, що славилися за всі часи рухливістю і граціозністю. Шерстяний килим на спині коня вбирав солоний піт тварини, оберігаючи вершника від ран. Вузду прикрашали золоті та срібні пластини з карбованими образами богів і тварин. У разі переможних боїв чи парадів конюхи надівали на голови коней суцільні золоті маски з нагрудниками. Видовище — вершник і кінь при парадній амуніції, приголомшувало глядача.

Та повернімося до візка Даниїла. Тим паче, що той під’їжджав до червоного шатра. Ксеркс на ходу вистрибнув із короба. Слідом приземлився Мишко, в якого від довгого сидіння боліли ноги. А де ж Аман?

Спітнілі коні зупинилися. До них підбігли раби. Мовчки прилаштували до візка сходову драбинку і допомогли Даниїлу зійти. Один підтримував старця під руку, другий зняв драбинку й безшумно зник.

Мишко з Ксерксом застигли в приємному очікуванні. Як-то Аман злізатиме з воза?

Товстий Байбак сопів біля задка. Його коротка нога ніяк не намацувала землі, а зіскочити хлопчик боявся. Личко його почервоніло від напруги, а нога все тяглась, тяглася донизу… Зусилля Байбака сягнули критичної точки. Ось-ось він мішком звалиться з гребеня борту. Об’єднані пустотливим настроєм, хлоп’ята зійшлися і торкалися плечима. Дружно насміхалися з неповороткого Байбака, під’юджували його.

Якимось дивом нога Амана торкнулася землі. Пересмішники глянули один на одного і кисло скривилися. Вони не приховували розчарування.

Віддихавшись, Аман із Ксерксом кудись пішли. Мишко із сумом дивився їм услід. Йому не вистачало друга-однолітка. Дідусь добрий, лагідний, все повчає його. Але з дідусем не бігатимеш наввипередки, не гратимеш у піжмурки, не мандруватимеш у пошуках пригод. Ненароком погляд Мишка зачепився за червоне шатро. Він пригадав, що саме до цього шатра першого дня його підвіз Гад. Саме коло червоного шатра сталася трагічна подія. В уяві хлопчика замиготіли кадри сумного кінофільму, який він подумки назвав: «Як у телепня Мишка відібрали перстень?». На кадрі з царською колісницею фільм обірвався — Мишка кликав Даниїл.

Старець сидів на складаному широкому стільці під повстяним навісом. Навпроти нього стояв подібний стілець.

— Дитинко, будь біля мене, — велів Даніїл.

Михайлик скумекав, що вільний стілець не слід займати. Він для того, хто покликав Даниїла. І знайшов собі місце — на траві, за старцем.

Поривчастим кроком прийшов Дарій. Приклав долоню правої руки до серця і схилився перед Даниїлом, засвідчуючи йому глибоку повагу.

— Царю царів, живи вічно! — привітався старець.

Зайнявши стілець, Дарій довірливо мовив:

— О, Даниїле, голово над віщунами. Стривожився дух мій. Перед світанком мені наснився сон. Досі перебуваю під його вагою. Вислухай видіння моєї голови і розтлумач його.

— Видіння перед світанком правдиві. Повідай мені свій сон, Дарію, а я відкрию тобі думки твого серця.

— Видіння моєї голови на моєму похідному ложі були такі.