Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

— Ех, — сказав він, — і чудове місце цей острів. Чудове місце для такого хлопчини, як ти. Можеш покупатися, полазити по деревах, пополювати на козлів. Та ти й сам лазитимеш по скелях не гірше за козла. Слово честі, я знову відчуваю себе молодим, як гляну на цей острів. Ще трохи, і я забуду про свою дерев'янку. Приємна штука — бути молодим і мати десять пальців на ногах! Якщо захочеш помандрувати по острову, скажи тільки старому Джонові, а він уже подбає про закуску тобі на дорогу.

І, якнайприязніше ляснувши мене по плечу, він пошкутильгав у свій камбуз.

Капітан Смоллетт, сквайр і лікар Лайвсі розмовляли про щось на шканцях[25]. Хоч я й тремтів від нетерплячки швидше розповісти їм про все, але не наважувався перервати їхню розмову. Поки я шукав слушної нагоди для цього, лікар Лайвсі сам покликав мене. Він забув свою трубку внизу і, бувши запеклим курцем, попросив мене принести її. Наблизившись до нього так, що ніхто не міг мене підслухати, я одразу ж прошепотів:

— Докторе, мені треба вам щось сказати. Підіть з капітаном і сквайром до каюти, а потім покличте під якимсь приводом мене. Маю жахливі новини.

Лікар трохи змінився на обличчі, але миттю опанував себе.

— Дякую, Джім. Це все, що мені треба було знати, — сказав він так, ніби перед тим запитав мене про щось.

Потім повернувся до сквайра і капітана. І хоч вони розмовляли цілком спокійно, але я зрозумів, що лікар Лайвсі передав їм мою просьбу. Слідом за тим капітан віддав наказ Джабові Андерсону викликати всю команду на палубу.

— Хлоп'ята, — звернувся до матросів капітан Смоллетт, — я хочу з вами поговорити. Оця земля, що лежить перед нами, — мета нашого плавання. Містер Трілоні дуже щедрий джентльмен, як всі ви знаєте. Щойно він запитав мене, чи добре працювала команда в дорозі, і я відповів, що кожна людина на кораблі внизу й нагорі виконувала свої обов'язки якнайкраще. Отже, містер Трілоні, я і лікар, ми зараз підемо вниз до каюти випити за ваше здоров'я і щастя. А вам сюди подадуть грогу випити за наше здоров'я і щастя. Якщо ви хочете знати мою думку, то я скажу, що це дуже мило з боку сквайра. І коли ви гадаєте так само, то пропоную виголосити славне морське «ура» на честь джентльмена, який це робить.

Нічого не було дивного в тому, що всі гукнули «ура». І вигуки ці були такі щирі та дружні, що я, правду кажучи, сам не міг повірити в намір цих людей перебити всіх нас.

— Ще раз «ура» капітанові Смоллетту! — вигукнув Довгий Джон, коли перше «ура» вщухло.

І цей вигук дружно підхопили всі. Сквайр, капітан і лікар пішли вниз і незабаром покликали мене.

Коли я зайшов, вони сиділи біля столу. Перед ними стояла пляшка іспанського вина і тарілка з ізюмом.

Лікар курив, знявши свою перуку й поклавши її на коліна. А це, як я знав, було в нього ознакою великого хвилювання. Кормове вікно було розчинене, бо ніч була тепла. Смуга місячного світла лежала позаду корабля.

— Ну, Гокінс, — звернувся до мене сквайр, — ти хотів щось сказати. Кажи.

Я не примусив умовляти себе і коротко, як тільки міг, розповів їм усе, що підслухав, сидячи в бочці. Ніхто не перебивав мене, поки я не скінчив; усі троє й не ворухнулися і пильно дивилися на мене від початку до кінця розповіді.

— Джім, — сказав лікар Лайвсі, — сідай.

Вони посадили мене за стіл, налили склянку вина, дали повну жменю ізюму і всі втрьох, один по одному, уклонившись, випили за моє здоров'я, за моє щастя й хоробрість.

— Ну, капітане, — мовив сквайр, — виявилося, що ви праві, а я помилився. Визнаю себе ослом і чекаю ваших наказів.

— Ви не більший осел, ніж я, сер, — відповів капітан. — Вперше зустрічаю команду, яка готує бунт і поводиться так тихо та смирно. З іншою командою я б уже давно здогадався і вжив потрібних заходів. Але ця просто спантеличила мене.

— Капітане, — сказав лікар, — дозвольте зауважити, що спантеличив вас Джон Сільвер. А він людина примітна.

— Він був би ще примітнішим, коли б уже гойдався на реї, — пробурмотів каштан. — Але це все тільки балаканина. Вона зараз ні до чого. У мене є деякі міркування, і, з дозволу містера Трілоні, я хотів би висловити їх.

— Ви тут капітан, сер. Слово належить вам, — надзвичайно ввічливо сказав містер Трілоні.

— По-перше, — почав містер Смоллетт, — нам треба йти вперед і робити те, що ми почали, бо відступати ми не можемо. Якщо я натякну про повернення, вони негайно збунтуються. По-друге, ми ще маємо час — принаймні до того моменту, як знайдемо скарби. По-третє, серед команди є ще вірні люди. Що б там не було, а рано чи пізно справа дійде до бою. Тому я пропоную вибрати слушний момент і першими напасти на них, коли вони не матимуть ніяких підозр. Мені здається, що можна покластися на ваших слуг, містер Трілоні?

— Як на самого мене, — заявив сквайр.

— Їх троє, — почав лічити капітан, — та нас троє, та Гокінс — ось уже сім чоловік. А на кого можна розраховувати з команди?

— Мабуть, на тих, яких Трілоні наймав сам ще до того, як зустрів Сільвера, — сказав лікар.

— Навряд, — заперечив сквайр. — Гендса я теж сам наймав.

— І я теж довіряв Гендсу, — признався капітан.

— Подумати тільки, що всі вони англійці! — вигукнув сквайр. — Їй-право, сер, в мене стало б мужності висадити корабель у повітря.

— Отже, джентльмени, — вів далі капітан, — я можу додати дуже небагато. Ми повинні вичікувати й пильнувати. Згоден, що це не дуже приємно. Приємніше було б діяти відразу. Але так уже доводиться, бо спочатку ми повинні довідатись, хто лишився вірний нам. Вичікувати слушної нагоди й пильнувати — така моя пропозиція.

— Джім тут нам може стати в пригоді, як піхто інший, — сказав лікар. — Матроси його не бояться, а він хлопець спостережливий.

— Гокінс, я цілком покладаюся на вас, — додав сквайр.

Правду кажучи, я дуже боявся, що не виправдаю їхнього довір'я, хоч завдяки щасливому випадкові справді врятував їм життя.

А поки що, про що б ми там не говорили, нас було тільки семеро з двадцяти