Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

— Хлоп'ята! — сказав він. — Сьогодні був у нас важкий день, і всі ми страшенно потомилися. Тому я гадаю, що прогулянка на берег нікому не зашкодить. Шлюпки вже спущені. Отже, сідайте і їдьте на берег, хто хоче. Я дам сигнал з гармати за півгодини до заходу сонця.

Мабуть, ці простаки уявили собі, що негайно знайдуть скарб, тільки-но зійдуть на берег. Відразу ж вони звеселились і так голосно крикнули «ура», що луна покотилася по горбах і злякані птахи знову почали кружляти й галасувати над лісом.

Капітан зробив дуже розумно: він одразу зійшов униз і залишив Сільвера командувати від'їздом. Та й чи міг він зробити інакше? Коли б він лишився на палубі, то ніяк не зміг би удавати й далі, ніби нічого не знає і не розуміє.

Всё було ясно, як день. Сільвер був тепер капітаном, і розбійники слухали тільки його. А чесні матроси — які, як потім виявилося, серед нашої команди все-таки знайшлися, — були не досить тямущі. Найімовірніше, що всіх матросів захопив приклад призвідників. Але деякі з них не хотіли заходити надто далеко. Одна річ — неслухняність і зухвалість, і зовсім інша — піти на збройний бунт, захопити корабель і побити невинних людей. Нарешті вони договорилися. Шістьох матросів вирішили лишити на кораблі, а решта тринадцять, включаючи й Сільвера, почали сідати в шлюпки.

Саме тоді я й наважився на перший відчайдушний вчинок, який так багато допоміг нашому врятуванню. Ясно було, що захопити корабель нам не пощастить, оскільки Сільвер залишив на ньому шість чоловік. Ясно було також і те, що в цьому випадку моя допомога на кораблі не потрібна. І я вирішив поїхати на берег. Миттю переліз через борт і скочив в одну з шлюпок майже тієї самої секунди, коли вона відчалила.

Ніхто не звернув на мене уваги, тільки передній весляр сказав:

— Це ти, Джім? Тримай голову нижче!

Але Сільвер, який сидів у другій шлюпці, пильно вдивився в нашу й гукнув до мене, щоб пересвідчитись, що це справді я. Тоді я пошкодував, що поїхав.

Матроси веслували щосили, змагаючись на швидкість. Наша шлюпка виявилась легша, та й веслярі в ній підібралися кращі. Тому ми набагато випередили другу шлюпку. Як тільки ніс нашого човна врізався в берег між деревами, я схопився за гілку і, вискочивши на пісок, швидко зник у хащі. Сільвер і його товариші лишилися позаду ярдів на сто.

— Джім! Джім! — гукав Сільвер.

Але я, зрозуміло, не звертав на нього ніякісінької уваги. Не оглядаючись, підстрибуючи й ламаючи кущі, пірнаючи в траві, я біг усе вперед і вперед, аж поки зовсім вибився з сили.

Розділ XIV

ПЕРШИЙ УДАР

Я був дуже задоволений, що мені пощастило піти від Довгого Джона. Відразу на душі стало весело, і я почав зацікавлено розглядати нову для мене землю.

Я пройшов крізь болотяну низину, порослу верболозом, очеретом і якимись невідомими мені деревами. Потім вийшов на відкриту піщану рівнину щось із милю завдовжки, де стирчали поодинокі сосни й росли якісь кривулясті дерева, що скидались на дуб, але кольором листя нагадували вербу. Десь далеко виднілась двоголова гора, обидві дивні скелясті вершини якої виблискували на сонці.

Уперше в житті пізнав я радість дослідника невідомих країн. Острів був безлюдний. Люди, що приїхали зі мною, лишилися далеко позаду, і я міг зустріти тільки диких звірів та птахів. Обережно пробирався я між деревами. Під ногами росли якісь дивні, невідомі мені квіти.

То тут, то там я зустрічав змій. Одна з них підвела голову з розколини і засичала на мене з шумом, що нагадував тріскотіння дзиги. А в мене й гадки не було, що це знаменита гримуча змія, укус якої смертельний.

Нарешті я потрапив у хащу дерев, схожих на дуби. Пізніше я довідався, що їх називають вічнозеленими дубами. Вони росли на піску, дуже низькі, наче кущі тернику, з кривулястими вузлуватими вітами й густою шапкою листя. Ці зарості ставали густішими й вищими в міру того, як вони спускалися з піщаного схилу до широкого, вкритого очеретом болота, що через нього струмила одна з річок, які впадали в протоку. Над болотом здіймалась пара, і скелі Підзорної Труби бовваніли в гарячій імлі.

Раптом в очереті почувся шелест. Крячучи, злетіла дика качка, за нею друга, і незабаром величезна зграя птахів галасливо знялася над болотом і закружляла в повітрі. Я відразу зрозумів, що хтось із нашого екіпажу бреде через болото. І справді, я не помилився. Незабаром я почув віддалений голос, що, наближаючись, ставав дедалі виразнішим.

Я страшенно перелякався, кинувся під захист густого листя найближчого вічнозеленого дуба і причаївся там, наче миша.

Другий голос відповів. Потім знову почувся перший голос, і я пізнав його: це був голос Сільвера. Він говорив про щось довго й гаряче, і тільки зрідка його перебивав супутник. Розмова, очевидно, була серйозна й гнівна, але слів розібрати я не міг.

Нарешті співбесідники замовкли і, мабуть, сіли, бо я не чув їхньої ходи, і птахи, заспокоївшись, знову почали сідати на болото.

І раптом я відчув, що поведінка моя негідна: коли я вже наважився на такий відчайдушний вчинок, як подорож на острів разом з піратами, то повинен принаймні підслухати їхню нараду! Мій обов'язок — підкрастися до них якнайближче і сховатися в густому листі кривого вузлуватого чагарника.

Я міг точно визначити те місце, де сидять моряки, бо чув їхні голоси і бачив сполоханих птахів, що кружляли над їхніми головами.

Повільно, але вперто я повз уперед. Нарешті, підвівши голову І глянувши в прогалину між листям, я побачив на невеличкій зеленій галявині коло болота, під деревами, Джона Сільвера і ще одного матроса. Вони стояли один проти одного і жваво про щось розмовляли.

Сонячне проміння падало просто на них. Сільвер кинув на землю свій капелюх, і на його широкому, гладкому спітнілому обличчі, зверненому до співбесідника, відбивалося майже благання.

— Братику, — казав він, — та ти ж для мене чисте золото, ну як ти цього не розумієш? Та коли б я не любив тебе всією душею, то хіба ж я став би тебе застерігати? Все готове, і ти вже нічого не зміниш. Якщо я й кажу тобі про це, то тільки тому, що хочу тебе врятувати від смерті. Коли б хоч один