Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

— Сільвер, — відповів матрос, і я помітив, як обличчя його почервоніло, а голос зазвучав хрипко й затремтів, мов натягнутий трос, — Сільвер, ти вже старий і начебто маєш сором… У тебе є гроші, яких немає в більшості моряків. І ти ж не боягуз, якщо не помиляюсь. То невже ж ти в одній компанії з цими пацюками? Не може цього бути! Бачить бог, я швидше дам відрубати собі руку, ніж зраджу своєму обов'язку…

Раптом якийсь крик увірвав його мову. Знайшовся, значить, хоч один чесний моряк в нашій команді! І саме в цю мить я почув, як здалека від болота пролунав гнівний пронизливий крик людини, потім другий і ще трохи пізніше — несамовитий зойк. Луна в скелях Підзорної Труби повторила його кілька разів. Зграї болотяних птахів знову злетіли і чорною галасливою хмарою закружляли в повітрі. Довго ще цей передсмертний зойк лунав у моїх вухах, хоч навколо знову настала мертва полуденна тиша, яку порушувало тільки лопотіння пташиних крил та далекий гуркіт прибою.

Том здригнувся, мов пришпорений кінь. Але Сільвер навіть оком не змигнув. Він стояв нерухомо, спираючись на милицю, стежачи за своїм співрозмовником, наче готова до стрибка змія.

— Джон! — сказав моряк, простягаючи до нього руки.

— Руки геть! — заревів Сільвер, відстрибнувши з швидкістю і спритністю тренованого гімнаста.

— Гаразд, Джон Сільвер, я заберу руки геть, якщо ти цього хочеш, — відповів матрос. — Та це тільки твоє нечисте сумління змушує тебе боятись мене. Але, заради всього святого, скажи мені, що там сталося?

— Що сталося? — перепитав Сільвер, усміхаючись, але весь насторожившись; його очі, що здавалися на широкому обличчі не більшими за макові зернятка, виблискували, паче скло. — Що сталось? О, це, мабуть, Алан.

І тут бідолашний Том виявив себе справжнім героєм.

— Алан! — вигукнув він. — Пухом йому земля! Він помер, як справжній моряк. А ти, Джон Сільвер… Ти довго був моїм товаришем, але більше ти мені не товариш. Може, й доведеться мені померти, як собаці, але я не зраджу своєму обов'язкові. Адже це ти вбив Алана, га? То вбий і мене, якщо можеш! Але знай, що я зневажаю тебе.

З цими словами хоробрий моряк обернувся до кухаря спиною і попростував до берега. Та сердешному не судилося відійти далеко. Джон скрикнув, ухопився однією рукою за гілку дерева, другою вихопив з-під пахви свою важку милицю і щосили кинув її в Тома. Милиця із свистом пролетіла в повітрі і вдарила Тома гострим наконечником у спину, між лопатками… Бідолашний Том, змахнувши руками, впав.

Чи був він поранений серйозно, чи ні — невідомо. Зважаючи на силу удару, можна було гадати, що в нього розбито хребет. Але Довгий Джон не дав йому часу опам'ятатися. Без милиці, на одній нозі, він спритно, як мавпа, скочив на Тома і двічі встромив ніж по самий держак у беззахисне тіло. Сидячи в кущах, я чув, як тяжко дихав убивця, наносячи удари.

Я не знаю, що, власне, означає знепритомніти. Але пригадую, що тоді все закрутилося в мене перед очима. І Сільвер, і птахи, й вершина Підзорної Труби — все вихором замигтіло, захиталось і попливло, а у вухах залунали дзвони, гамір далеких голосів.

Коли я отямився, милиця була вже в негідника під пахвою, а капелюх на голові. Перед ним на землі лежало, нерухоме тіло, але вбивця, не звертаючи на нього ніякої уваги, спокійно витирав об траву свій скривавлений ніж.

Ніщо навколо не змінилося. Сонце, як і перед тим, нещадно пекло паруюче болото й високу верхівку гори. І ніяк не вірилось, що тільки мить тому на моїх очах сталося вбивство й трагічно урвалося людське життя.

Джон засунув у кишеню руку, витяг свисток і кілька разів переливчасто свиснув. Свист цей пролунав далеко в гарячому повітрі. Я, звичайно, не знав, що означає цей сигнал, але всі мої страхи знову прокинулись. Сюди прийдуть інші! Мене помітять! Вони вже забили двох чесних людей із команди, і хто знає, чи не жде й мене така сама доля, як Алана й Тома?

Не гаючи більше ні хвилини, я обережно виповз із чагарника і помчав у ліс. Тікаючи, я чув, як старий пірат перегукувався з своїми товаришами. Небезпека ніби окрилила мене. Ледве вибравшись із хащів, я побіг так швидко, як ще не бігав ніколи в своєму житті, — не розбираючи шляху, аби тільки далі втекти від убивць. Страх мій дедалі зростав і нарешті перетворився у божевільний жах.

Та й справді, становище моє було просто безвихідне. Хіба я насмілюсь, коли вистрелить гармата, сісти в шлюпку разом з цими розбійниками, забризканими людською кров'ю? Хіба перший-ліпший з них не скрутить мені шию, мов куликові, якщо тільки зустріне? Хіба моя відсутність не довела їм, що я їх боюся і, значить, про все догадуюсь? «Усьому кінець, — думав я. — Прощай, «Іспаньйола», прощайте, сквайре, докторе й капітане! Мені лишається тільки померти — або від рук бунтівників, або від голоду на безлюдному острові».

Міркуючи так, я біг усе далі, не помічаючи місцевості, і незабаром опинився біля підніжжя невисокої гори з двома вершинами. В цій частині острова вічнозелені дуби росли не так густо і своїм розміром та виглядом скидалися не на чагарник, а на звичайні дерева. Зрідка між ними височіли самітні велетні сосни, що сягали в небо на п'ятдесят, а деякі й на сімдесят футів. Повітря тут було свіжіше, ніж там, унизу, біля болота.

Але тут новий переляк прикував до землі мої ноти, і серце похолонуло від жаху.

Розділ XV

ЛЮДИНА З ОСТРОВА

З кам'янистого стрімкого укосу раптом шумно посипався гравій і підстрибуючи покотився між деревами. Я мимохіть озирнувся і побачив щось темне й волохате, що поспішно сховалося за стовбуром сосни. Що то, ведмідь? Людина? Мавпа? З переляку від цієї нової небезпеки я завмер.

Отже, обидва шляхи відрізано. На березі мене ждуть убивці, а в лісі чатує ця дика істота. І все-таки я вирішив, що відоме краще, ніж невідоме. Навіть Сільвер почав здаватися мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора. Я поволі повернув назад і, щохвилини оглядаючись, побіг у напрямі до шлюпок.

Дивна істота знову з'явилася і, зробивши великий гак, побігла попереду. Я дуже стомився. Та коли б і зовсім не був стомлений, то все одно не міг би змагатися на