Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Всі ми старанно працювали, переносячи порох та обладнуючи наші каюти, коли нарешті з берега на шхуну прийшли останні матроси і разом з ними Довгий Джон.

Кухар зліз на борт спритно, наче мавпа. Тільки-но він побачив, чим ми зайняті, гукнув:

— Гей, братки! Що ж це ви робите?

— Переносимо бочки з порохом, Джон, — відповів матрос.

— Навіщо, хай вам чорт! — захвилювався Довгий Джон. — Ми так пропустимо ранковий відплив!

— Це мій наказ! — коротко відказав капітан. — А вам слід зійти вниз, чоловіче. Матросам треба приготувати вечерю.

— Слухаю, слухаю, сер, — відповів кухар.

І, доторкнувшись рукою до свого трикутного капелюха, швидко зник у дверях камбуза.

— Це дуже хороший чоловік, капітане, — сказав лікар.

— Можливо, сер, — відповів капітан Смоллетт. — Обережніше там, хлопці, обережніше! — І він побіг до матросів, що котили бочку з порохом. Потім, помітивши раптом, що я розглядаю щойно встановлений нами в центрі палуби фальконет — велику дев'ятифунтову бронзову гармату, — капітан гримнув на мене:

— Гей, юнго! Геть звідси! Йди до кухаря, хай він дасть тобі роботу!

Спускаючись униз, я чув, як він голосно сказав лікареві:

— Я не потерплю, щоб у мене були любимчики на кораблі!

Запевняю вас, що з цієї хвилини я цілком приєднався до думки сквайра і глибоко зненавидів капітана.

Розділ X

ПЛАВАННЯ

Всю цю ніч ми працювали напружено, бо треба було привести все до ладу. Приятелі сквайра — Блендлі та інші — приїздили з берега попрощатися з ним і побажати щасливої подорожі та благополучного повернення. Ніколи раніше в «Адміралі Бенбоу» мені не доводилося так багато працювати.

Я вже втомився, мов пес, коли на світанку боцман заграв у ріжок і команда почала витягати якір.

А втім, коли б я навіть був удвоє більше втомлений, то й тоді не пішов би з палуби. Все було для мене таке нове й цікаве: й уривчаста команда, і пронизливий звук ріжка, і матроси, що біжать на свої місця у мерехтливому світлі корабельних ліхтарів.

— Ану, Барбекю, утни нам пісню! — гукнув хтось із матросів.

— Стару! — підтримав його інший.

— Гаразд, братки! — відповів Довгий Джон, який стояв поблизу з милицею під пахвою.

І раптом він затягнув ту саму пісню, яку я знав так добре:

П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.

І вся команда враз підхопила хором:

Йо-го-го, ще й пляшечка рому!

І при третьому «го» матроси дружно витягли вимбовку[21].

У ці хвилини я мимоволі згадав нашого старого «Адмірала Бенбоу», і мені навіть почувся в матроському хорі голос покійного капітана.

Незабаром якір було піднято і закріплено. Під носом корабля завирувала вода. Ось і вітрила почали надиматися, земля й кораблі, що оточували нас, попливли назад. І перш ніж я встиг лягти на койку, щоб покуняти хоча б годинку, «Іспаньйола» почала своє плавання до Острова Скарбів.

Я не збираюся розповідати про всі подробиці цієї подорожі. Все йшло дуже вдало. Судно було просто зразковим, команда складалася з досвідчених моряків, а капітан досконало знав свою справу. Та перш ніж ми посягли Острова Скарбів, сталися дві чи три події, про які слід сказати.

Насамперед містер Ерроу виявився навіть гіршим, ніж побоювався капітан. Він не мав ніякого авторитету серед команди, й матроси крутили ним як тільки хотіли. Але це ще було не найгірше, бо вже через один-два дні після відплиття він почав з'являтися» на палубі з каламутними очима й почервонілими щоками. Язик у нього заплітався. Були й інші ознаки сп'яніння. Щоразу його з ганьбою доводилося відсилати вниз. Іноді він падав і розбивався, іноді цілий день лежав, не підводячись із своєї койки в кутку каюти. Бувало, звичайно, що днів два він ходив майже тверезий і тоді сяк-так справлявся зі своїми обов'язками.

Ми ніяк не могли зрозуміти, звідки він дістає випивку. Над цією загадкою сушив собі голову весь корабель. Ми стежили за ним, але нічого не вистежили. Коли ми його просто запитували про це, він, якщо був напідпитку, тільки реготав, а в тверезому стані врочисто заприсягався, що за все життя не пив нічого, крім води.

Він не тільки зовсім не — годився як штурман, але мав навіть поганий вплив на матросів. Ясно було, що коли він поводитиметься так далі, то зовсім погубить себе. Тому ніхто з нас особливо не здивувався і не зажурився, коли однієї темної бурхливої ночі він зник з корабля.

— Звалився за борт! — сказав капітан. — Ну що ж, — джентльмени, це позбавило нас від турботи заковувати його в кайдани.

Отже, ми лишилися без штурмана. Треба було, звичайно, призначити на його місце когось іншого. Боцман, Джаб Андерсон, був для цього найбільш підходящою людиною. Хоч його й далі називали боцманом, але він почав виконувати обов'язки штурмана.

Містер Трілоні багато мандрував по морях, і його знання теж стали нам у великій пригоді. Він часто стояв на вахті в хорошу погоду. А другий боцман, Ізраель Гендс, був досвідчений, спритний старий моряк, що міг нести майже яку завгодно службу на кораблі.

Гендс приятелював з Довгим Джоном Сільвером, і коли я вже згадав про нашого кухаря, якого матроси називали чомусь Барбекю, то скажу про нього докладніше.

На кораблі Джон Сільвер прив'язував свою милицю ременем до шиї, щоб були вільні обидві руки. Цікаво було спостерігати, як він, спираючись милицею на переборку і зовсім нечутливий до хитавиці на морі, готував їжу так упевнено, ніби стояв на твердій землі. Ще дивніше було бачити, як він у найсильніше гойдання перебирався через палубу. Щоб допомогти йому, матроси підвісили у найширших місцях канати, які вони називали «сережками Довгого Джона». Хапаючись за ці канати й орудуючи милицею, Сільвер пересувався по палубі не повільніше, ніж це могла робити будь-яка людина на двох ногах.

Однак ті матроси, які плавали з ним раніше, дуже шкодували, що він уже не такий, яким був.

— Наш Барбекю не простий чоловік, — казав мені другий боцман. — Замолоду він учився в хорошій школі і якщо захоче, то може говорити, мов з книжки. А який він хоробрий, наш Довгий Джон! Лев перед ним нічого не вартий. Я бачив, як він розправлявся з чотирма — один, без зброї!

Вся команда поважала його і навіть корилася йому. Він знаходив слушне слово для кожного й кожному умів зробити якусь послугу. Зі мною він був надзвичайно ласкавий і завжди радів, коли я заходив до