Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Раптом я згадав усе, що чув про людоїдів, і збирався вже крикнути, закликаючи на допомогу. Але думка, що переді мною все-таки людина, хоч і дика, трохи підбадьорила мене. Крім того, я знову почав боятися Сільвера. Я зупинився, обмірковуючи способи оборони, і раптом згадав про свій пістолет. Коли я впевнився, що я не беззахисний, до мене знову повернулась мужність, і я рішуче пішов назустріч дикому жителеві острова.

Причаївшись за деревом, він стежив за мною. Побачивши, що я прямую до нього, він теж вийшов із засідки і ступив було крок мені назустріч. Потім нерішуче потупцявся на місці, трохи позадкував і раптом, на превелике моє здивування, упав навколішки і благально простягнув до мене руки.

Я зупинився знову.

— Хто ти такий? — спитав я.

— Бен Ганн, — відповів він хрипким, схожим на рипіння іржавого замка голосом. — Я бідолашний Бен Ганн. Я вже три роки не розмовляв з жодною людиною.

Тепер я побачив, що він був такий же білий чоловік, як я, і навіть з досить приємними рисами обличчя. Тільки шкіра його так засмагла від сонця, що навіть губи в нього почорніли, а світлі очі надзвичайно різко вимальовувались на темному обличчі. Він був схожий на найжахливішого обірванця з усіх обірванців, яких тільки мені доводилося бачити за своє життя. Одяг його був із шматків старого паруса та подертої матроської сорочки. Вся ця купа лахміття скріплена була цілою системою застібок, мідних ґудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною міцною річчю з усього костюма був шкіряний пояс з мідною пряжкою.

— Три роки! — вигукнув я. — Ви потерпіли корабельну катастрофу?

— Ні, братику, — відповів він. — Мене тут висадили.

Я чув про цю жахливу кару у піратів: винуватого висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали його там напризволяще, давши рушницю і трохи пороху.

— Висадили три роки тому, — вів він далі. — І живу я з тих часів, годуючись козлятиною, ягодами та устрицями. Де б людина не опинилася, скажу я тобі, скрізь вона може влаштуватись. Але, братику, серце моє нудиться за людською їжею. Може, у тебе є шматок сиру з собою, га? Ні? Ах, багато довгих ночей снився мені сир — тоненько нарізаний, покладений на хліб… Прокидався, а сиру нема.

— Якщо я тільки потраплю назад на шхуну, — відповів я, — то ви матимете отакенну голову сиру.

Під час розмови він зацікавлено обмацував мою куртку, гладив мені руки, розглядав мої черевики і радів, наче дитина, що бачить перед собою людину.

Почувши мою відповідь, він глянув на мене якось лукаво.

— Якщо ти потрапиш назад на шхуну? — повторив він мої слова. — А хто ж тобі може перешкодити?

— Не ви, звичайно, — відповів я.

— Правильно, друже! — скрикнув він. — Слухай, а як тебе звати?

— Джім, — сказав я йому.

— Джім, Джім… — повторював він, очевидно, дуже задоволений. — Знаєш, Джім, жив я досі так, що сором навіть розповідати. От, приміром, дивлячись на мене, ти ж не повірив би, що в мене була побожна мати? — спитав він.

— Ні, чому, може, й так.

— Та гаразд, — вів він далі. — Мати була в мене надзвичайно чесна й хороша жінка. І я ріс ввічливим і хорошим хлопчиком і знав катехізис так добре, що міг його відтарабанити без зупинки. І подумати тільки, що став я таким, як ти бачиш. А почалося все з того, що я ходив на кладовище грати в орлянку. З цього почалося, а далі вже пішло. Мати казала, що я погано кінчу, і її слова збулися. Але само провидіння послало мене сюди. Багато передумав я тут, на пустинному острові, і в усьому розкаявся. Тепер мене вже не підкупиш ромом. Я, звичайно, трохи вип'ю, як тільки зможу, на щастя… Але слухай, Джім. — Він злякано озирнувся на всі боки і почав шепотіти — Я тепер — багатій!

Тут мені стало ясно, що бідолашний збожеволів від самотності. Напевно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячково почав переконувати мене:

— Багатій! Багатій! Послухай, Джім, я зроблю з тебе людину! Ах, Джім, ти благословлятимеш свою зорю за те, що перший знайшов мене! — Раптом по обличчю його майнула якась тінь, він стиснув мені руку й загрозливо підвів свій вказівний палець. — Скажи мені правду, Джім. Це не корабель Флінта?

Щаслива думка майнула в мене. Я почав переконуватися, що знайшов спільника, і відразу відповів йому:

— Ні, це корабель не Флінта. Флінт помер. Але я скажу вам правду, якщо ви вже запитуєте мене: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це — велике нещастя для всіх нас.

— Але ж там нема… людини… на одній нозі? — вигукнув він, задихаючись.

— Сільвера? — спитав я.

— Ага, Сільвера, — сказав він. — Так його звали.

— Він у нас за кухаря. І керує всією бандою.

Він усе ще тримав мене за руку і при цих словах трохи не зламав її.

— Якщо тебе надіслав Довгий Джон, — сказав він, — значить, я загинув. Я це знаю. Але чи знаєш ти, де ти перебуваєш?

Раптом я наважився і замість відповіді одверто розповів йому про все: про те, як ми сюди потрапили і в якому важкому становищі опинилися. Він вислухав мене з великим інтересом і, коли я закінчив, погладив мене по голові.

— Ти хороший хлопець, Джім, — сказав він. — Але зараз ви всі зав'язані мертвим вузлом. Правду я кажу? Ти можеш довіритися Бенові Ганну. Бен Ганн така людина, що зробить усе. А як ти гадаєш, добре поставиться сквайр до людини, яка допоможе йому виплутатися з такої біди?

Я сказав йому, що сквайр — наймилосердіша людина в світі.

— Воно-то так, але бачиш, — відповів Бен Ганн, — я не збираюся в нього просити лакейську ліврею чи посаду сторожа. Цього мені не треба, Джім. Я хочу тільки знати, чи згодиться він дати мені хоча б одну тисячу фунтів з грошей, які, можна сказати, й без того мої?

— Певен, що дасть, — сказав я. — Вся команда мала одержати свою частку.

— І одвезе мене на батьківщину? — спитав Бен, недовірливо поглядаючи на мене.

— Звісно! — вигукнув я. — Сквайр — справжній джентльмен. І крім того, коли ми позбудемося розбійників, то ваша допомога на шхуні буде нам дуже потрібна.

— Отже, —