У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Що подалі намагався триматися сер Генрі, то прихильніше ставилася до нього Зорайя. За якоюсь дивною випадковістю вона не знала про справжній стан справ, і я з острахом чекав моменту її пробудження. Зорайя була небезпечна жінка, з нею не можна було жартувати. Врешті-решт цей жахливий момент настав. Якось Гуд виїхав на полювання, а я і сер Генрі сиділи і розмовляли, аж раптом з’явився слуга із запискою, яку ми ледве розібрали. Записка свідчила, що королева Зорайя викликає до себе лорда Інкубу, якого цей слуга проведе у її апартаменти.

— Слово честі, це жахливо! — простогнав сер Генрі. — Чи не можете ви піти замість мене, друже?

— Ні, не можу! — відповів я. — Я з великим задоволенням піду назустріч пораненому слону. Подбайте самі про свої справи, дорогий мій! Хто в роботі, той у турботі! Я не хотів би бути на вашому місці!

— Це нагадує мені шкільні роки, коли я лягав під різки, а хлопчики втішали мене! — вимовив сер Генрі похмуро. — Хотів би я знати, яке право має королева кликати мене до себе? Я не хочу йти!

— Але ви мусите йти! Ви — королівський офіцер і зобов’язані підкорятися їй! Вона добре знає це. І взагалі, все це незабаром з’ясується!

— Ось це ви й мали мені сказати перш за все! Сподіваюся, що вона не заріже мене. Я певен, що вона здатна на все!

Він пішов нехотя і вельми незадоволений.

Я сидів і чекав. Він повернувся за сорок п’ять хвилин і був засмучений.

— Дайе мені випити чого-небудь! — хрипко сказав він мені.

Я налив йому вина і запитав, у чому справа.

— У чому справа? Я відправився прямо в кімнати Зорайї. Чудові кімнати! Вона сиділа одна, на шовковому ложі, граючи на своїй лютні. Я зупинився перед нею і стояв довго, поки вона не звернула на мене уваги, оскільки продовжувала грати і наспівувати. Як добре вона співає! Нарешті вона глянула на мене і посміхнулася.

“Ти прийшов? — вимовила вона. Я думала, що ти клопочеш у справах Нілепти. У тебе завжди якісь справи з нею, і я не сумніваюся, що ти — вірний і чесний слуга!”

Я вклонився і сказав, що з’явився за наказом королеви.

“Так, я хотіла поговорити з тобою. Сідай! Мені набридає дивитися вгору — ти такий високий!”

Вона вказала мені місце поряд із собою і сіла так, щоб бачити моє обличчя.

“Мені не личить сидіти поряд з королевою!” — сказав я.

“Я сказала — сідай!” — була її відповідь.

Я сів, і вона почала дивитися на мене своїми темними очима. Зорайя сиділа нерухомо, тихо кидаючи слова, і весь час дивилася на мене. Вона була схожа на білу, прекрасну квітку! Чорне волосся відтіняло її бліде, вродливе обличчя! Нарешті, не знаю чому, чи від її погляду, чи від пахощів волосся, я відчував себе неначе під гіпнозом. Голова у мене запаморочилася.

Раптом вона підвелася.

“Інкубу, — промовила вона, — чи любиш ти владу?”

Я відповів, що люблю багатство, бо воно робить людину сильною.

“У тебе буде багатство! Інкубу, чи любиш ти красу?”

На це я заперечив, що люблю прекрасні статуї, прекрасні будівлі, картини! Вона спохмурніла і замовкла. Нерви мої були такі збуджені, що я тремтів, як листок. Я відчував, що має трапитися щось жахливе, і був безпорадний!

“Інкубу! — вимовила вона, — чи хочеш ти бути королем? Вислухай мене. Чи хочеш ти бути королем? Чужоземцю! Я хочу зробити тебе королем Цу-венді і чоловіком королеви Зорайї! Слухай! Ніколи, жодному чоловіку не відкривала я свого серця, а тобі, іноземцю, кажу це без сорому і готова віддати тобі все і знаю, що тобі важко самому говорити про це! Біля твоїх ніг лежить корона, мій Інкубу, і жінка, яку багато хто мріє назвати своєю! Відповідай мені, обранцю мій! Хай слова твої пестять мій слух!”

“О, Зорайо! — сказав я, — не говори так, прошу тебе! Це неможливо! Я заручився з твоєю сестрою Нілептою, Зорайо, і люблю її, її одну!”

Поки я говорив, Зорайя затулила обличчя руками. Коли вона відняла руки від обличчя, я відскочив назад. Це обличчя було біле, як крейда, а очі її метали блискавки. Вона встала і, що найжахливіше, здавалася майже спокійною на вигляд. Один раз вона глянула на кинджал, що лежав на столі, немов збиралася вбити мене, але не чіпала його. Одне тільки слово вирвалося в неї.

“Іди!”

Я пішов, задоволений, що легко відбувся. Дайте мені ще вина, вино — хороший товариш! і скажіть, що мені робити?