У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— Ти скаржишся? — сказав я. — Ти хочеш крові? Дятлові потрібне дерево, щоб довбати! У твої роки, соромся, Умслопогасе! Соромся!
— Макумазане, я не хочу крові! Краще вбити людину в чесному бою, ніж висмоктати її кров у купівлі, продажу і лихварстві, за звичаєм білих людей! Багато людей я вбив у бою, і нікому не побоюся подивитися в очі, багато хто з цих людей був другом, з яким я охоче покурив би люльку. Ти — інша справа. У тебе своя дорога, у мене — своя! Кожен іде до свого народу, до свого рідного місця! Дикий бик хоче померти в лісовій країні, так і я, Макумазане! Я грубий і знаю це, і коли кров моя розбурхається, я не пам’ятаю, що роблю! Та коли настає ніч, ти, напевно, пожалів би мене! Морок охоплює мене, і я сумую! У серці своєму ти любиш мене, Макумазане, батьку мій, хоча я — нікчемний зулуський собака, начальник без краалю, волоцюга і приблуда! і я люблю тебе, Макумазане, оскільки ми обидва постаріли, між нами є щось, що міцно пов’язує нас! — він узяв знову табакерку, зроблену зі старого мідного патрона, і запропонував мені тютюну.
Хвилюючись я взяв пучку тютюну. Це правда, я був надто прив’язаний до кровожерного дикуна! Я не можу точно визначити, в чому полягала його привабливість, мабуть, його чесність і прямота або дивна спритність і сила підкуповували мене. Це була справді своєрідна істота. Відверто кажучи, серед маси дикунів, яких я знав, я не зустрічав жодного, схожого на Умслопогаса. Він був розумний і наївний, як дитина, і мав дуже добре серце. Принаймні я дуже любив його, хоча ніколи йому цього не казав.
— Так, старий вовче! — відповів я. — Твоя любов — дивна річ! Завтра ти б розколов мені черепа, якби я став на твоїй дорозі!
— Ти говориш правду, Макумазане, я зробив би це, якби обов’язок велів мені, але все-таки не перестав би любити тебе! Хіба тут можна битися, Макумазане? — продовжував він глузливо. — Мені тільки здається, що обидві королеви сердяться одна на одну! Так я думаю через те, що бачив уночі! Цариця Ночі навіть кинула свій кинджал!
Я пояснив йому, що королеви серйозно посварилися через Інкубу і розтлумачив стан справ.
— Еге, он воно як! — вигукнув він у захваті. — Отже, в нас буде війна. Жінки люблять завдати останнього удару і сказати останнє слово і, якщо починають війну за кохання, то не знають милосердя, як поранений буйвол! Жінка любить проливати кров за власним бажанням. На власні очі я двічі переконався в цьому. О, Макумазане! Ми побачимо, як горітимуть ці красиві будинки, і бойовий клич пролунає на вулиці! Ну, я не марно прийшов сюди! Як ти думаєш, уміє цей народ битися?
У цей час до нас підійшов сер Генрі, а з іншого боку з’явився Гуд, блідий, із запалими очима.
Хвилину Умслопогас дивився на нього, потім вклонився йому.
— Еге, Бугване! — закричав він. — Вітаю тебе! Ти маєш поганий вигляд! Чи ти багато полював учора? — не чекаючи відповіді, він підійшов до Гуда. — Слухай, Бугване, я розповім тобі історію про одну жінку! Слухатимеш? Жив один чоловік, який мав брата. Одна жінка кохала його брата, та той не кохав її. Але у брата була кохана дружина, і він не хотів дивитися на цю жінку і сміявся з неї! Тоді жінка, маючи палке серце, схотіла помститися і сказала тому, який кохав її: я кохаю тебе! Почни війну, прожени свого брата, і я буду твоєю дружиною! Він знав, що це брехня, але з великої любові до прекрасної жінки послухав її і розпочав війну. Багато людей було вбито. Тоді брат послав до цього чоловіка вісника зі словами: “Чому ти хочеш убити мене? Що я зробив тобі? Хіба не любив я тебе з самого дитинства? Хіба я не втішав тебе у горі, хіба ми не ходили разом на війну, не ділили порівну здобич, худобу, дівчат, биків, корів? Чому ти хочеш убити мене, мій любий брате?” Важко стало на серці в того, він учинив погано, припинив війну і жив мирно разом із братом в одному краалі. Через деякий час до нього прийшла кохана жінка і сказала: “Я забула минуле і хочу бути твоєю дружиною!” Він знав у серці своєму, що це знову брехня і що жінка задумала погану справу, але він кохав її і взяв за дружину. Тієї самої ночі, коли вони повінчалися, поки її чоловік спав глибоким сном, жінка встала, взяла сокиру чоловіка, підповзла до місця, де спав його брат і вбила його сокирою. Потім вона прослизнула назад, як лев, що наситився кров’ю, і поклала сокиру коло свого чоловіка. Удосвіта почувся крик: “Лусте вбитий сьогодні вночі!”
Люди прибігли до сплячого чоловіка, і всі побачили, що він спить, а біля нього лежить скривавлена сокира. “Це він, напевно, вбив свого брата!” — закричали всі, хотіли схопити його і вбити. Та він прокинувся й утік і, зустрівши по дорозі дружину, яка була винна в усьому, вбив її. Але смерть не стерла з лиця землі всіх її лиходійств, і на чоловіка ліг увесь тягар її гріха! Він був великий начальник, славний вождь, а коли втік, то став утікачем, волоцюгою без краалю, без дружини, ім’я якого з гнівом вимовляється на батьківщині! Він помре, як зацькований олень, далеко від батьківщини. Від покоління до покоління переходитиме розповідь про те, як підлий зрадник темної ночі убив свого брата Лусте!
Зулус замовк, і я бачив, що він глибоко схвильований своєю розповіддю. Він підвів голову і глянув на Гуда.
— Цей чоловік —
