У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Окрім того, Наста зумів підбурити проти нас деяких сановників, ненависть яких готова була небезпечно розгорітися. Наста багато років вважався кандидатом на руку Нілепти, і хоча шансів у нього було мало, але все-таки він сподівався.

Із нашою появою все змінилося. Нілепта перестала усміхатися йому, і він невдовзі відгадав причину. Розлючений та обурений, він звернув усю свою увагу на Зорайю, але вирішив, що легше піднятися на прямовисний схил гори, ніж заслужити прихильність похмурої красуні.

Дві-три отруйні насмішки над його невірністю, і Зорайя остаточно відвернулася від нього. Тоді Наста пригадав про тридцять тисяч диких озброєних мечами людей, які за його наказом були готові пройти через північні гори і, безсумнівно, із задоволенням прикрасили б ворота Мілозиса нашими головами. Але спочатку він спробував ще раз попросити руки Нілепти перед усім двором, після урочистої щорічної церемонії проголошення законів, виданих королевами протягом року.

Нілепта дізналася про це і поставилася до звістки досить зневажливо, а за вечерею, напередодні церемонії, тремтливим голосом повідомила нам про це.

Сер Генрі закусив губу і, наскільки міг, приборкав своє хвилювання.

— Яку відповідь королева дасть великому Насті? — запитав я жартома.

— Яку відповідь? — озвалася Нілепта, граціозно знизуючи прекрасними плечима. — О, Макумазане! — вона запозичила у старого зулуса наші імена. — Я сама не знаю, що робити бідній жінці, коли наречений погрожує мечем завоювати її кохання! — з-під своїх довгих він вона кинула швидкий погляд на Куртіса.

Потім ми підвелися з-за столу і перейшли до іншої кімнати.

— Квотермейне, одне слово! — сказав сер Генрі. — Послухайте! Я ніколи не говорив про це, але ви, напевно, здогадалися. Я кохаю Нілепту. Що мені робити?

На щастя, я більш-менш займався раніше цим питанням і був готовий дати потрібну відповідь.

— Ви, Куртісе, маєте поговорити з Нілептою сьогодні вночі! — сказав я. — Підійдіть до неї і шепніть, що просите її прийти опівночі до статуї Радемеса у великій залі. Я вартуватиму. Тепер або ніколи, Куртісе!

Коли ми ввійшли до кімнати, Нілепта сиділа склавши руки з печальним виразом на милому обличчі. Трохи осторонь від неї Зорайя і Гуд тихенько розмовляли.

Було пізно. Я знав, що невдовзі королеви, як завичай, підуть до себе, а серу Генрі не вдалося сказати Нілепті жодного слова. Хоча ми часто бачили царствених сестер, але вони постійно були разом. Я крутив мозком, вигадуючи, що б його зробити, як раптом сяйнула думка.

— Чи не зволить королева, — сказав я, низько схилившись перед Зорайєю, — що-небудь заспівати нам? Наші серця прагнуть почути твій спів! Заспівай нам, Царице Ночі38!

— Мої пісні, Макумазане, не втихомирять серця! — відповіла Зорайя. — Але якщо ти хочеш, я співатиму!

Вона підвелася, підійшла до столу, на якому лежав інструмент на зразок лютні, і взяла кілька акордів. Раптом, немов із горла птаха, полилися звуки її глибокого голосу, виповнені дикої ніжності, пристрасті й печалі, з таким тужливим приспівом, що кров холонула в моїх жилах. Сріблясті ноти лилися і танули вдалині, і знову наростали й оживали, сумуючи світовою печаллю, оплакуючи втрачене щастя. Це був дивний спів, хоча мені ніколи було слухати його. Я все-таки запам’ятав слова і переклав їх, наскільки можна перекласти цю своєрідну пісню.

Пісня Зорайї