У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

подушку, на якій вона сиділа, і кинув її услід. Уявіть мій сором, мій жах, мій відчай, коли двері раптово відчинилися, й у супроводі двох воїнів увійшла до нас Нілепта. Подушка, кинута мною, поцілила просто в голову воїна. Я одразу ж зробив вигляд, ніби нічого не знаю про подушку. Гуд перестав зітхати, а сер Генрі засвистів. Що стосується бідних дівчат, вони були зовсім спантеличені і розгубилися.

А Нілепта! Вона випросталася на повний зріст, обличчя її почервоніло, потім зблідло, як смерть.

— Убити цю жінку! — схвильовано наказала вона воїнам, вказуючи на вчительку сера Генрі.

Воїни нерішуче стояли.

— Чули ви мій наказ чи ні? — вимовила вона знову.

Варта рушила до дівчини з піднятими списами.

Сер Генрі схаменувся, помітивши, що комедія загрожує перетворитися на трагедію.

— Стій! — вимовив він сердито, стаючи перед переляканою дівчиною. — Соромся, королево! Соромся! Ти не вб’єш її!

— Справді, в тебе є достатня причина захищати її? — відповіла розсерджена королева. — Вона помре, помре! — Нілепта тупала ногою.

— Добре, — відповідав баронет, — тоді я помру разом з нею! Я твій слуга, королево, роби зі мною, що тобі хочеться! — сер Генрі схилився перед нею і спрямував свої ясні очі на її обличчя.

— Я хотіла б убити й тебе, бо ти смієшся наді мною! — відповіла Нілепта і, відчуваючи, що не володіє собою, не знаючи, що робити далі, несподівано розридалася і була така гарна у своєму пристрасному відчаї, що я, старий, позаздрив серу Генрі, який кинувся втішати її.

Дивно було дивитися, як він тримав її у своїх обіймах, пояснюючи їй усе, що відбулося в нас, і, здавалося, ці пояснення втішили її, оскільки вона швидко отямилася і пішла, залишивши нас засмученими.

Одразу ж до нас повернувся один воїн і оголосив дівчатам, що вони, під страхом смерті, негайно мають виїхати з міста і повернутися додому, і тоді ніхто їх не чіпатиме. Вони пішли, причому одна з дівчат філософськи зазначила, що тут нічого не вдіяти, і вона задоволена тим, що могла хоч трохи допомогти нам у вивченні мови Цу-венді. Моя вчителька була вельми мила дівчина, — і, забувши про таргана, я подарував їй шестипенсову монету, котра збереглася в мене. Потім до нас повернулися наші поважні наставники, зізнаюся, на моє велике полегшення.

Цього вечора ми чекали вечері зі страхом і трепетом, але нам сказали, що у королеви Нілепти сильно розболілася голова. Цей головний біль тривав цілих три дні, на четвертий Нілепта знову з’явилася за вечерею і з ніжною усмішкою простягнула серу Генрі руку, щоб він вів її до столу.

Не було зроблено жодного натяку на інцидент з дівчатами. З безневинним виглядом Нілепта повідомила нам, що того дня, коли вона прийшла відвідати нас і застала за уроками, у неї сталося таке сильне запаморочення, від якого вона отямилася тільки тепер. Вона додала з легким, властивим їй гумором, що, можливо, вигляд людей, які навчаються, подіяв на неї так жахливо. Сер Генрі відповів на це, що королева, справді, не була схожа на себе цього дня; тут вона кинула на нього такий погляд, який міг уколоти не гірше за ніж!

Інцидент був вичерпаний. Після вечері Нілепта побажала влаштувати нам іспит і залишилася задоволена результатом. Вона запропонувала дати нам урок, особливо серу Генрі, і ми визнали цей урок вельми цікавим. Увесь час, поки ми розмовляли, чи, точніше, навчалися розмовляти і сміялися, Зорайя сиділа у своєму різьбленому кріслі, дивилася на нас і читала на наших обличчях, як у книзі, час від часу вставляючи кілька слів і посміхаючись своєю загадковою усмішкою, схожою на промінь сонця, що прокрався крізь похмуру хмару. Поблизу Зорайї сидів Гул, благоговійно поглядаючи на неї крізь скельце, оскільки він серйозно закохався в цю похмуру красуню, тоді як я завжди побоювався її. Я часто спостерігав за нею і вирішив, що під видимою байдужістю в душі вона глибоко заздрила Нілепті. Я відкрив, що Зорайя також закохалася в сера Генрі, і це відкриття налякало мене. Звичайно, в цьому я не був упевнений. Нелегко прочитати що-небудь у серці холодної і гордовитої жінки, але я відчув це, як мисливець чує, в який бік подує вітер.

Минуло ще три місяці, і за цей час ми досягли значних успіхів у вивченні мови Цу-венді.

Ми завоювали також любов населення і придворних, здобувши репутацію вченості. Сер Генрі показав їм, як виготовляти скло, вкрай необхідне їм; за допомогою старого альманаха, який був у нас із собою, ми передбачали різні зміни погоди і неба, зовсім не відомі тубільним астрономам. Ми пояснювали людям, що зібралися біля нас, пристрій парової машини і багато різних речей, які страшенно їх дивували. За це ми удостоїлися великих почестей і нас призначили начальниками загону охоронців сестер-королев, причому нам надали постійне приміщення в палаці й дали право голосу в питаннях національної політики.

Яким би ясним не було над нами небо, на обрії збиралася велика хмара. Звичайно, ніхто не згадував тепер про вбитих бегемотів, але важко було припустити, щоб жерці забули наше святотатство. Навпаки, пригнічена ненависть жерців розгоралася сильніше, і те, що починалося з простої нетерпимості і бузувірства, закінчилося ненавистю, що витікала із заздрощів. У країні Цу-венді жерці користувалися особливою пошаною. Наш приїзд, наші знання, наша зброя, нарешті, все те, що ми пояснювали і розповідали народ}’, справило глибоке враження