Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Як собі хочете, я не наполягаю. Ви, звичайно ж, розумієте, що мені доведеться доповісти про те, що трапилося, і я неодмінно розповім і про вашу допомогу, тож можете сподіватися на винагороду.

— Дякуємо, але нам це ні до чого, бо ми збираємося виїхати з країни.

— А кому належать сьогоднішні трофеї? — запитав кондуктор.

— За законом прерії вся власність переможеного переходить до переможця.

— Переможці — це ми, тому маємо право забрати в індіанців усе. Ходіть сюди, джентльмени, всі трофеї наші. Кожен з нас має отримати щось на згадку про сьогоднішню битву.

Сем підвівся, підійшов до кондуктора впритул і вимовив:

— Сер, покажіть мені червоношкірого, якого ви вбили!

У кондуктора забігали оченята.

— Як мені вас розуміти?

— А так і розумійте! — заревів розлючений Сем. — Усі речі убитих особисто вами індіанців належать вам, але всього решти краще не торкайтеся!

— Семе, не псуйте їм насолоди, — шепнув я йому. — Нам же все це не потрібне.

— Якщо так кажете, то чорт із ними, нехай грабують трупи, — поступився Сем і, повернувшись до кондуктора, додав: — Але не смійте доторкнутися до скальпів, їх ви не заслужили!

— Он там, у чагарнику, — втрутився я, — лежить тіло вбитого залізничника, заберіть його й поховайте. Це ваш обов’язок.

Вони, ясна річ, виконали мою вказівку. У мертвих індіанців забрали все цінне. Білих покійників завантажили в потяг, і після короткого прощання поїзд рушив, набрав швидкості й незабаром зник у темряві. Через кілька хвилин ми вже не чули навіть перестуку коліс. Ми з Семом залишилися самі у величезній тихій прерії.

У таборі. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.

— Що тепер, Чарлі? — запитав Сем.

— Спати, — відповів я.

— Ви думаєте, індіанці не повернуться сюди після того, як наші сміливі друзі поїхали геть?

— Думаю, ні.

— Шкода! Але я би здивувався, якби Фред Морґан не зробив принаймні спроби відшукати свого коня й дорогоцінних камінчиків.

— Сумніваюся. Хіба можна знайти коня, який утік у прерію від пожежі? Крім того, він уже знає, що тут, окрім героїв залізниці, є люди, з якими впоратися не так легко й від яких слід триматися подалі.

— Але ж він упізнав мене так само, як я його, тож і йому неодмінно захочеться подарувати мені кулю або застромити ніж під лопатку.

— Побачимо. Але принаймні до ранку нам нічого не загрожує. Для певності ми можемо трохи від’їхати вбік від полотна, щоб нас точно ніхто не потурбував уві сні.

— Гаразд, тоді вперед!

Ми сіли на коней, від’їхали приблизно милю від залізниці на північ, загорнулися в наші ковдри і лягли спати.

Я дуже втомився і заснув майже відразу. Крізь сон мені здалося, що я чув стукіт коліс поїзда, але так і не прокинувся.

Коли я розплющив очі, вже починало світати. Сем сидів поруч, його обличчям розпливлася широка задоволена усмішка: він курив одну із сигар, подарованих уночі кимось із пасажирів.

— Доброго ранку, Чарлі! Сьогодні я справді відчуваю різницю між справжнім тютюном і тим зіллям, яке ви готуєте під сідлом. Закуріть і ви сигару, а потім поїдемо далі. Від сніданку наразі доведеться відмовитися, поки ми не знайдемо води.

— Мусимо знайти, бо й наших коней треба напоїти. Але поки я буду насолоджуватися сигарою, то хай і мій кінь трохи радощів зазнає.

Я зняв пута з коня і сів коло Сема, щоб із не меншою, ніж у нього, приємністю закурити справжню сигару.

— Як поїдемо? — запитав Сем.

— Повернімося до місця засідки, а вже звідти рушимо колами, щоб напасти хоч на якийсь слід.

— Але ж ми розділимося?

— Звичайно. У дорогу!

Однак усі наші пошуки були марні. Ранковий вітер розвіяв попіл, і як ми не старалися, не знайшли жодного відбитка.

— Ви бачили хоч щось, Чарлі? — запитав мене Сем, коли ми знову зустрілися.

— Ні.

— І я нічого не бачив. Чортів вітер, віє якраз тоді, коли цього не треба! Якби не той лист, я взагалі не знаю, з чого ми мали б починати.

— Час їхати на Ріо-Пекос!

— Гаразд, але спочатку я повинен повідомити червоношкірим, кому вони завдячують учорашніми «радощами».

І поки я відпочивав, розлігшись на насипі, він спритно орудував ножем, переходячи від мерця до мерця й залишаючи на кожному з них своє тавро. Він відрізав їм вуха і запихав у мертві долоні.

— Поїхали! — вигукнув Сем, покінчивши зі своєю жахливою справою. — До води далеко. Цікаво, хто легше витримує спрагу, моя Тоні чи ваш мустанг?

— Думаю, ваша Тоні. Я важчий за вас.

— Безумовно, Чарлі, ви важчий за мене, зате в моєї Тоні більше мізків, а це теж важливо. У тому, що Фредові Морґану вдалося втекти, немає моєї провини. Але в тому, що обидва вожді уникли смерті, винні ви, тільки ви. Тож не буде вам мого прощення, поки не допоможете мені зловити обох Морґанів.

Між Техасом, Нью-Мексико та індіанськими володіннями серед гір Озарк