Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Я не переслідував індіанців. І так занадто багато крові було пролито того дня, до того ж я був певен, що після жорстокого уроку їм не спаде на думку повернутися назад. Слід було придержати Сема, щоб він відмовився від погоні, яка могла погано закінчитися для нього, тому я голосно, на повну силу, завив койотом і повернув коня назад до поїзда.

Всі пасажири висипали на полотно. Машиніст і кочегар шукали вбитих і поранених, а кондуктор стояв поруч і сипав прокльонами. Побачивши мене, він закричав:

— Хто вам дозволив зрушити з місця потяг і дати втекти червоношкірим? Вони вже були в наших руках!

— Тіштеся, що вони втекли, бо радше ви би опинилися у їхніх руках, а не навпаки. Ви й так наробили чимало дурниць!

— Хто підпалив прерію?

— Я.

— Та ви здуріли! Ви підняли на мене руку! Ви знаєте, що я маю право заарештувати вас і віддати під суд!

— Ні, цього я не знаю, але дозволяю вам спробувати скинути Вбивчу Руку з коня, зв’язати його, закрити у вагоні і віддати правосуддю. Мені кортить подивитися, як ви це зробите.

Кондуктор злякався і заговорив шанобливіше:

— Я не це мав на увазі, сер! Хоч ви й наробили дурниць, я пробачаю вам.

— Вельми вдячний, сер! Мене завжди зворушує до сліз, коли зверхники світу сьогó мають співчуття до нас, грішних. І що ж ви зробите тепер?

— Що я можу зробити, хіба полагодити рейки і продовжити подорож. Як ви вважаєте, нам не загрожує новий напад червоношкірих?

— Не думаю. Ваша атака була проведена так продумано й бездоганно, що в них точно пропало бажання повертатися.

— Сподіваюся, ви не знущаєтеся з мене, сер! Це я би хотів вам суворо заборонити. Мене ніяк не можна звинувачувати в тому, що їх було занадто багато і що вони так добре приготувалися до нападу!

— Я попереджав вас про це. Оґлала чудово орудують вогнепальною зброєю. З ваших шістнадцятьох робітників і двадцятьох солдатів загинуло дев’ятеро осіб. Це ви, а не я, послали їх під кулі, їхня кров на вашому сумлінні. А ще подумайте про те, що ми з моїм товаришем удвох змусили червоношкірих утекти, а якби ви послухали мене, то всі ваші люди були б живі та здорові.

Він намагався зі мною посперечатися, але підійшли пасажири, які підтримали мене, і йому не лишилося нічого іншого, як скромно запитати:

— Сподіваюся, ви побудете з нами, поки ми не виїдемо?

— Зрозуміло. Справжній вестмен ніколи не кидає справу, не довівши її до кінця. Беріться до роботи. Зберіть хмизу, запаліть багаття, щоб бачити в темряві. Про всяк випадок поставте кілька вартових: а раптом червоношкірим заманеться повернутися.

— А не могли б ви взяти це на себе?

— Що?

— Стати на варті.

— Дякую, ні! Після всього, що я для вас зробив, ви ще намагаєтеся влаштуватися зручніше за моєю спиною? Я не сумніваюся, що ваші стратегічні здібності підкажуть вам, де поставити вартових.

— Але наші очі не настільки пильні та уважні, як ваші.

— Напружте зір, і все побачите. От зараз і переконаєтеся. Тихо! Ви щось чуєте?

— Це тупіт коня. Напевно, до нас мчить якийсь індіанець.

— Невже ви думаєте, що індіанець отак голосно гупав би? Це мій товариш, і раджу поводитися з ним якомога ввічливіше. Священне Вухо не любить жартів.

Це й справді був Сем. Він під’їхав до нас і зістрибнув з коня з таким виразом на лиці, наче був ображений на весь світ.

— Ви чули мій поклик? — запитав я.

Він відповів мені кивком і звернувся до кондуктора:

— Це ви придумали такий «чудовий» план?

— Так, — відповів той так простодушно, що я не стримав посмішки.

— Співчуваю. Моя старенька Тоні неймовірно розумна у порівнянні з вами. Однак у вас ще не все втрачено. Колись і з вас будуть люди. Тільки, заради Бога, не дайте вибрати себе президентом. Тоні, стій тут, я зараз повернуся!

Кондукторові аж мову відняло, від подиву він тільки мовчки плямкав ротом. Втім, якби він навіть спромігся щось сказати, його б ніхто не слухав, бо Сем уже зник у нічній пітьмі. Що ж могло так розізлити Сема? Відповідь могла бути тільки одна: зустріч із Фредом Морґаном, білим розбійником, якого я стусаном викинув з паротяга.

Я здогадувався, куди поїхав Сем, і сам вчинив би так само, але досі не мав на це часу. Сидячи на насипі, я спостерігав, як робітники метушаться на полотні та ремонтують його. Через кілька хвилин маленький вестмен повернувся і сів поруч зі мною. Тепер його обличчя було не просто похмурим і заклопотаним, воно стало похмурим, як грозова хмара.

— Ну і як? — запитав я.

— Що як? — прошипів він у відповідь.

— Вони мертві?

— Мертві? Ви жартуєте? Ви їх погладили томагавком по потилиці і хочете, щоб вони були мертві? Таким ударом і муху не вб’єш! Ви чули, що я сказав кондукторові?

— Що саме?

— Що моя старенька Тоні розумніша за нього.

— Ну і що?

— Здогадайтеся самі. Навіть моя Тоні збагнула б, що Ка-Во-Мієна і Ма-Ті-Ру треба було вбити. Вони отямилися і втекли.

— От і чудово!

— Краще не буває! Два негідники розгулюють по прерії, хоч їхні скальпи могли опинитися в наших руках.

— Ви вже знаєте, що я думаю з цього приводу, Семе, тому припиніть сваритися. Краще